Донечка, нагнися за монетою, я вже не зможу підняти

В той день я поспішала на пари в технікум. У мене було безліч проблем: нездані заліки, відсутність гідної спідниці на вечірню дискотеку, повний ігнор з боку Владика … Раптом потік моїх хаотичних думок обірвала бабуся в яскравій зеленій хусточці.

– Онучка, подай монетку! – попросила вона мене жалісливо, вчепившись кістлявими пальцями в рукав.

– У мене немає! – відмахнулася я від баби. У мої плани зовсім не входило порпатися перед парами. Я і так спізнювалася.

– Є! Я знаю, є! – хитро примружила очі старенька.

– Так скажіть, де саме ?! – посміхнулася я. У мене не було ні копійки і в цьому я була впевнена на всі сто.

– Ось ти в кишені рюкзака подивися! – прошепелявив вона.

Я кивнула і почала ритися в кишені. На мій подив серед всякого мотлоху, серветок і недогризків олівців я дійсно знайшла монетку номіналом в дві гривні. Але тільки я простягнула її бабусі, як та вислизнула з рук і покотилася по тротуару до клумби.

– Доню, підніми! Немає сил у мене нахилятися зовсім! – попросила стара.

Я була вже на взводі. Точно на пару спізнюся. Зло глянувши на неї я зробила кілька кроків у бік клумби, як раптом мене відкинуло вибуховою хвилею. Біля мене на місці старої приземлився шматок арматури. Я шалено злякалася і закрила обличчя руками. Мені страшно було уявити, що залишилося на місці тієї жінки.

Через кілька хвилин до мене почали бігти люди. Вони підняли мене і щось говорили. Я не чула. Взагалі. Один чоловік легенько вдарив мене по голові біля вуха. Слух трохи вернувся, але не повною мірою.

Я почала питати у оточуючих про стареньку. Адже не могла ж вона пережити таке стрімке падіння арматури. Але навколишні взагалі не могли зрозуміти, про кого я говорю. Нарешті я підняла голову і подивилася в той бік, куди мені показували.

Виявилося, вибухнув цілий будинок. Зараз всюди по площі валялися камені, швартувалися машини швидкої допомоги і діставали останки людей з-під уламків. Якби я не відійшла тоді в сторону, а продовжила рухатися в напрямку технікуму, то зараз би теж була під завалами. Ще трохи побувши біля карет швидкої, я попрямувала до технікуму. Там пояснила, чому я запізнилася. Всі викладачі сказали, що я точно народилася в сорочці.

Увечері я розповіла про те, що трапилося своїм батькам. Мама уважно слухала розповідь про бабусю в зеленій хустці і не перебивала. Нарешті вона попросила:

– А опиши мені, будь ласка, цю хустку.

– Так звичайна хустка зеленого кольору, з плямою на верхівці коричневим. Старенька така, в квіточку. Мама охнула.

Вона розповіла, що у неї була бабуся, якій дідусь подарував точно такий же хустку. У дитинстві моя мама залила її випадково йодом. Бабуся на неї не кричала, а просто сказала, що тепер її завжди можна буде впізнати серед інших бабусь. У тій ж хустці її і поховали.

Я була в шоці. На наступний день поставила в церкві свічку на знак подяки моєї прабабусі, яка мене врятувала. З тих пір прабабусю я більше не бачила. Слух у мене так повністю не відновився, але головне, що я залишилася жива. Зараз я працюю соціальним помічником. Допомагаю людям похилого віку, як колись допомогла мені моя далека родичка.