Дзвонить мені і кум і жаліється: ти там воюєш і маєш сто тисяч, а я без роботи сиджу, кордони закриті, скинь пару тисяч. Розповідаю, що я відповів

Зідзвонився з кумом, він став мені жалітися як йому важко. Сидить вже пʼятий місяць в чотирьох стінах, роботи нема, а на заробітки виїхати не може.

– Ви ж там тридцять тисяч получаєте, сто тисяч. Я тут вже на сухарях скоро буду сидіти, скинь пару тисяч…  не встиг пожалітися мій кум, як його перебив.

– Послухай, я і мої побратими коли призивалися, всі йшли по мобілізації, ніхто не знав, чи будуть платити, скільки і так далі. Ми йшли виконувати обовʼязок. Ніхто з нас не знав куди нас призвуть, куди нас відправлять.

І коли це почалося, 24 лютого цього року, ніхто в цей момент не знав, що на нас чекає. Добре, що таких, як ти, куме, тут немає. Якщо ти оцінюєш життя за гроші і заздриш, шо ми тут получаємо тридцять, сто тисяч, хоч ми їх ще й не бачили. Тут таких людей не треба…

У відповідь я почув гудки.