Моїй свекрусі всього 40, самий вік, щоб чудити по повній. Від неї ніякої користі
Ця жінка молодо виглядає, та й взагалі 40 років – хіба вік? Марина рано вийшла заміж, ледь 18 виповнилося. І ще не стукнуло 19-й, як на світ з’явився первісток Славік. Потім пішли ще діти, але я вийшла заміж за того самого, старшенького.
Свекор набагато старше свекрухи, взяв, як тоді модно було, молоденьку дівчинку, щоб виховати під себе. В первістка вони вкладалися, він претензій до батьків не має, зла на них не таїть.
Та й нема чого йому злитися. Алла Андріївна не влилася до лав нероб, ледь школу закінчила, вирушила на бухгалтерські курси, брала роботу додому, потім півставки, підвищувала кваліфікацію. І впоралася, скористалася зв’язками рано зaгиблoгo чоловіка, стала пристойним бухгалтером, зробила кар’єру в одній з фірм його друга.
Допомоги їй не було звідки було чекати, хоч і красивою була вдова, але троє діточок відлякували шанувальників. А просто так вона нічого не хотіла.
Вирішила, поки діти школу не закінчать, вона про особисте життя не думає, а там, як доля поверне. Головне – на ноги всіх поставити, навчити самостійності.
Поки хлопчаки вчилися в школі, Алла робила для них все. І в репетиторів вкладалася, щоб на бюджет вступили, і ганяла їх по всіх можливих гуртках, щоб визначилися з бажаннями і схильностями, зрозуміли, до чого у них душа лежить. Так щоб ще місце потім грошове знайти, негоже хлопцям у матері грошей тягнути.
Ми одружилися з Славком ще студентами.
Свекруха мене здивувала: підтримала невеликою сумою грошей, допомогла з весіллям і відпусткою – а потім не лізла. Я боялася молодої активної “другої мами”, буде мучити візитами. Вона ж дзвонила раз в тиждень, їй вистачало.
Молодші брати жили з Аллою Андріївною, один вже вступив до університету, другий в випускному класі вчився.
Студента середнього свекруха грошима не підтримувала. Вимагала від нього і частини за комуналку, і продуктів в холодильник. Наполягала: мужик повинен платити за себе сам. Це у неї прямо пунктик був, що не можна хлопця утримувати.
А ми не так давно самі стали батьками, донечка у нас. Свекруха з’явилася в пологовому будинку на виписці, привітала. Потім в гості завітала, з подарунками для маленької – і знову немає її. Ніякого контролю, як ми її годуємо і так далі. Подруги ниють від свекрух, я свою на аркані в гості затягнути не можу.
Зате жінка не сумує. Кожні вихідні у неї то похід, то вихід у світ, то подорож. Я на її сторінку в соцмережі дивлюся – очей смикається. Ось вона на гірських лижах з кимось, а ось вже на ровері ганяє. І недавно заговорила, мовляв, заміж її звуть. Уже відпочити удвох з’їздили, всерйоз задумалася, чи не прийняти пропозицію.
Славік за голову хапається.
Я особисто мовчу, але краще б вона нам допомогла фінансово, ніж спускати гроші на дурниці. Дитину підняти дорого коштує, оренда і того дорожче. Але свекруха посміюється, мовляв, сама дітей змогла підняти, і ми повинні. А якщо їй захочеться пелюшок, вона собі ще одного народить, буде виховувати, як їй треба, без моїх вказівок.
Мені прикро, вона-то житло успадкувала від чоловіка. А ми крутимося, як можемо. І з роботою б’ємося без протекції і прислуги. Вона-то з підрослими дітьми одна залишилася, з ними домовитися можна було, та й друзі добре допомогли. Ну де справедливість?