Ми робили все для сина, а він сказав, що ми з чоловіком справжні жебраки!
У нас з чоловіком один син. Зараз мені 40 років, а йому 45. А ось син відзначив своє 23-річчя. І напередодні свого дня народження, він заявив, що збирається жити окремо від нас. Тому як вже не такий маленький і нічого йому жити з батьками.
Ми звичайно, тільки «за», адже це означає, що він подорослішав і став більш самостійним. Ось лише проблема – квартирою його забезпечувати повинні ми з чоловіком.
Своє житло він поки не може купити, а знімати відмовляється. Адже він тільки отримав диплом після університету. Ми йому ні в чому не відмовляли і намагалися купувати все, що він хотів.
Не можна сказати, що ми багаті, і складаємо гроші в мішки, але на нормальне життя було досить. Ми не скаржилися, та й син нічого не говорив. Адже він завжди був одягнений з голочки, та й на дрібні витрати отримував від нас гроші. Часто віддавали йому краще, при цьому закривали очі на власні потреби.
У нас відмінна квартира на дві кімнати. У сина є своя, і його ніхто там не чіпає і не заважає йому. За бажанням він завжди міг запрошувати своїх товаришів, або дівчину, ніхто йому нічого на це не сказав би. І в цілому він виріс в повній свободі і без жодних обмежень. Ми вважали себе відмінними «ліберальними» предками.
І ось до чого це нас привело. Тепер наша єдина дитина вимагає розміняти житло, щоб отримати дві квартири по одній кімнаті, щоб жити окремо: оскільки йому не подобається жити поруч з батьками.
Ми з чоловіком намагалися поговорити з ним, як часто це робили раніше, спокійно і тихо. Раніше нам завжди вдавалося вирішувати різні ситуації без сварок або лайки:
Ми твердили йому що, невідомо чи вийде за цю квартиру отримати дві однокімнатні в хорошому місці і стані. Ми ще спокійніше поставилися б до обміну якби у нас було три кімнати і площа побільше. Але, ми з чоловіком впевнені, що він сам повинен заробити собі на житло. Адже він уже дорослий чоловік, і дитячі роки закінчилися.
Ми допомогли йому у всьому, що було в наших силах, а далі нехай самостійно. І до того ж це ж йому захотілося пожити в окремій квартирі.
Коли ми намагалися з’ясувати, що сталося, він починав кричати на нас, що просто жах. А в кінці і зовсім сказав, що у нього батьки справжні жебраки! Він твердив, що ми, як батьки зобов’язані надати йому житло, і якщо ми не можемо цього зробити, тоді і зовсім, навіщо ми його привели в цей світ. І навіть називатися «батьками» після такого ми не гідні!
Ось яку подяку ми отримали після стількох років турбот і виховання …
Це був кінець. Ми посварилися зі страшною силою, і тепер син на нас образився і навіть не дивиться в наш бік. Чоловік мене заспокоює, і каже, що правда на нашому боці, а син попсіхує і заспокоїтися. А ось я не впевнена. Можливо, він і має рацію?
Може, якщо вже ми народжували його, тоді ми насправді мали б і житло йому придбати. А не відповідати йому що він дорослий, і має напрацювати на нього самостійно. Та й до того ж де він зможе такі гроші заробити, якщо тільки закінчив університет?
Та й зараз таке складне життя. Тепер стало куди складніше, не так, як раніше. А ми йому таке сказали … Не знаю …
Але, якщо подивитися з іншого боку, ми ж не проганяємо з цієї квартири. І тут можна нормально жити, і спокійно! Але ж ні, він хоче пожити окремо в своїй квартирі, яку йому подадуть на блюдечку, просто тому що він зараз так захотів. Ох, як, складно вирішити що-небудь.
Може бути, насправді з нас не вийшло хороших батьків і наш син в цьому правий …