Несподівана історія Ганни та Олександра: Як звичайний ремонт змінив два життя

Spread the love

Ганна Миколаївна була жінкою, яка знала ціну життю. Колись вона займала керівні посади, брала участь у великих проєктах, мала авторитет і повагу в колективі. Але час спливає, і зараз Ганна на пенсії. Її будні були наповнені турботами про будинок, де вона була фактично головою ОСББ, виступами у церковному хорі та громадською діяльністю. Діти давно роз’їхалися, живуть за кордоном, а чоловік пішов із її життя ще тоді, коли молодший син закінчував школу.

Попри все, Ганна залишалася енергійною жінкою. Вона не звикла скаржитися на життя. Але іноді, залишаючись наодинці у вечорах, вона замислювалася, чи не залишилася за лаштунками її власна історія щастя.

Одного дня у будинку з’явився новий мешканець — Олександр Іванович. Він був чоловіком близько шістдесяти років, удовець, якого діти перевезли із села, аби бути ближче до нього. Олександр здавався трохи сумним, часто прогулювався двором, не знаючи, чим заповнити свої дні. Його самотність помітила Ніна Василівна, сусідка Ганни, яка завжди знаходила привід для розмови.

— Ганно, а ти бачила нового сусіда? — якось запитала Ніна. — От би ти за ним приглянула! У нашому будинку стільки вільних жінок, усі його віку. Чоловікові без діла тяжко, а сам же він нічого не зробить.

— Я тобі що, сваха? — сміялася Ганна, відмахуючись. — Зрештою, не наречений він, а пенсіонер.

— Так, але ж і пенсіонери можуть бути щасливими, — не здавалася Ніна. — Та ти придивися до нього, він же нічийний! Або, може, сама хочеш на нього око покласти?

— Ой, Ніно, ну ти й придумала! У мене своїх справ вистачає, — відрізала Ганна. Але в душі вона таки замислилася.

Наступного ранку Ганна вирішила познайомитися з новим сусідом. Під час прогулянки двором вона зупинилася біля лавки, де сидів Олександр.

— Доброго ранку, Олександре Івановичу, — привіталася вона.

— Доброго ранку, Ганно Миколаївно, — відповів він із трохи здивованою усмішкою.

— Можна просто Ганна, — зауважила вона, і між ними зав’язалася розмова.

Уже того дня Ганна запросила Олександра на виступ церковного хору. Він прийшов, сидів у першому ряду і уважно слухав. Після концерту вони довго говорили. Ганна навіть запропонувала Олександру приєднатися до самодіяльності, але той тільки віджартувався:

— Тут я не помічник. Але якщо треба щось із чоловічої роботи, я завжди готовий.

Ганна тоді не надала великого значення цим словам, але невдовзі доля нагадала про них.

Одного дня Олександр підійшов до Ганни біля під’їзду.

— А у вас, Ганно Миколаївно, нічого полагодити не треба? — запитав він.

Їй дійсно треба було відремонтувати полицю в шафі, але вона навіть не знала, що відповісти.

— Не соромтеся, я зайду ввечері, — сказав Олександр, не чекаючи відмови.

Того вечора він прийшов із великою сумкою інструментів. Ганна спершу здивувалася, але впустила гостя. За чашкою чаю вони розговорилися ще більше. І саме тоді Олександр несподівано запитав:

— Ганно, а чи не здається вам, що ви мене сватаєте до інших, а самі якось залишаєтеся осторонь?

— Та ви що! — Ганна аж сплеснула руками. — Я не сватаю, просто хотіла, щоб вам не було самотньо.

— А мені здається, що я вам подобаюся, — сказав він.

Ганна почервоніла і нічого не відповіла.

Проте час усе розставив на свої місця. Через пів року весь будинок святкував їхнє весілля. Ганна й Олександр більше не були самотніми. Вони зрозуміли, що навіть у зрілому віці життя може подарувати другий шанс на щастя, якщо відкритися йому назустріч.