Несподіване щастя на пероні: історія Миколи та Олени, які знайшли один одного попри роки розлуки
Микола довго блукав незнайомим містом. Він приїхав сюди з надією, з радістю в серці, але тепер стояв на вокзалі з важкою сумкою і порожнім настроєм. Усе пішло не так, як він мріяв. Стомлений, він знайшов вільну лавку у залі очікування і сів.
– Може, повернутися, поки не пізно? – подумав він. Але одразу відкинув цю думку. – Ні, вже нічого там не зміниться…
Микола піднявся, взяв сумку і пішов до свого поїзда. Він ішов вздовж перону, відраховуючи вагони, коли раптом почув голос за спиною:
– Миколо! Миколо!
Він обернувся і застиг. По платформі швидко йшла Олена. Її розстебнутий плащ майорів, наче крила, а в руках вона несла велику сумку. Микола не міг відвести від неї очей.
– Зашпортається ж, – подумав він і кинувся їй назустріч.
– Ти прямо з магазину? – запитав він, забираючи важку ношу з її рук.
– Стривай… Дай перевести подих, – відповіла вона.
Її очі світилися щирістю, а в голосі звучала така теплота, що Микола відчув, як у нього щось щемить у грудях.
– Чому ти так раптово пішов? Навіть записки не залишив, – тихо сказала Олена.
– Так краще для всіх, – відповів він, відводячи погляд.
– Для кого краще? – вона запитала майже пошепки.
– Для тебе, для мене, для всіх. Онук щось наговорив? – Микола намагався уникати її погляду.
– А ти повірив йому? – Олена зробила крок ближче.
– Так буде правильно.
– А як же я? Ти думаєш, що я можу просто так відпустити тебе вдруге?
Ці слова змусили Миколу глянути їй в очі.
– Ти хочеш сказати, що… – він не міг завершити фразу.
– Я не можу втратити тебе знову, – сказала Олена. – Я вирішила: їду з тобою.
– Ти серйозно? – спитав він, ледь стримуючи емоції.
– Абсолютно.
Вони обидва трималися за руки, поки йшли до провідниці.
– Допоможіть, – сказав Микола, звертаючись до дівчини. – Це любов мого життя. Ми не можемо втратити цю нагоду.
Провідниця подивилася на них і, побачивши справжні емоції, кивнула.
– Заходьте, я щось придумаю, – сказала вона.
Микола й Олена навіть не намагалися приховати своєї радості. Вони сіли у вагон, готові почати нову сторінку свого життя.
Життя вже прожите, але попереду на них чекало несподіване пізнє щастя, яке вони вирішили розділити удвох.
Цей пост – про віру в те, що кохання не має віку. Воно може знайти вас у будь-який момент, навіть тоді, коли ви вже перестали сподіватися. А ви вірите в другий шанс у житті? Діліться думками в коментарях!