– Подумаєш, погані оцінки, оплачу я навчання онуків, не хвилюйтеся. – говорила свекруха. А замість цього витратила гроші на внучку

– Скільки можна дитину примушувати в ці підручники дивитися, не можна ж цілими днями за уроками сидіти!

Ця та подібні до неї фрази від свекрухи регулярно летіли на мою адресу, як тільки вона заставала нас з сином над уроками.

Точно так же вона «виховувала» внучку і її маму, свою другу невістку, рідну сестру мого чоловіка. Маючи достатньо коштів, щоб жити безбідно, Ніна Віталіївна, справедливості заради сказати, розпоряджалася ними, абсолютно не економлячи на допомогу дітям і онукам.

Її абсолютно не турбували варіанти подальшого навчання онуків, поступлять вони на бюджет, або доведеться розраховуватися батькам. Ніна Віталіївна неодноразово поблажливо махала рукою на недостатньо хороші оцінки і мого сина, і дочки моєї зовиці:

– Подумаєш, погані оцінки, оплачу я навчання онуків, не хвилюйтеся. Хай не горбляться вечорами над зошитами, хоч навколо себе глянуть, поки дитинство не закінчилося, а то, коли в школу йдуть, у мене серце кров’ю обливається, такі рюкзаки тягнуть, як ніби Еверест зібралися підкоряти!

Поступово вона всіх переконала, що так і буде, не відбудеться бюджетне поступлення, бабуся буде платити за комерційний факультет.

На додаток хочу сказати, що і наша сім’я, і сім’я сестри чоловіка свого часу була забезпечена житлом свекрухою і, тоді ще живим, свекром.

Геннадій Сергійович керував будівельним трестом, і просто не міг не знайти варіант з отриманням квартир хорошого планування для дітей. Не знаю, як він вирішував ці питання, але факт залишається фактом – трикімнатне житло в новобудові у нас, і у зовиці.

Природно, це вселяло надію, що і з навчанням проблем не буде, тому я особливо не сперечалася зі свекрухою, іноді навіть переймаючись її переконанням, що «від знання інтегралів щастя не додасться».

Ми з чоловіком обоє працювали в солідних фірмах, і на хліб з маслом собі заробляли, але в один прекрасний момент конкуренти фірми чоловіка зробили «хід конем», викупили контрольний пакет, і злили дві фірми в одну, природно, з «оптимізацією кадрів». За цією гарною назвою ховався жесть в бік дверей тим, кого нове керівництво не вважало за потрібне залишити в з’єднаному підприємстві.

У числі тих, кого просто-напросто вигнали, виявився і мій чоловік. Наші доходи скоротилися більш, ніж удвічі, чоловік затіяв суди з приводу незаконного звільнення, що теж мало на увазі відтік коштів.

Мені в цій ситуації довелося брати додаткове навантаження по своїй роботі, щоб якось зводити кінці з кінцями. За два роки, поки не вирівнялася ситуація, ми дуже сильно запустили навчання сина, бо мені було ніколи контролювати уроки, а чоловік повністю підтримував свекруху з приводу щастя і інтегралів.

Суд мій чоловік виграв, йому заплатили солідну компенсацію за той безлад, який відбувся при звільненні, можна було зітхнути з полегшенням, але з’явилося чергове проблемне питання. Потрібно було вирішувати, закінчувати синові середню школу в повному обсязі, або набувати спеціальності в коледжі.

Свекруха знову категорично наполягла на тому, щоб «дитину не тероризували», дали спокійно закінчити школу з друзями по класу, а «напахатися» він ще встигне. В результаті син продовжив навчання, хоча для цього довелося найняти кілька репетиторів.

Двоюрідна сестра сина до цього часу вже вчилася на третьому курсі університету, навчання сумлінно оплачувала свекруха, і я особливо не наполягала на коледжі.

А через два роки грянув грім. Син закінчив школу, його сестра – університет. Відразу після закінчення навчання дочка зовиці вийшла заміж, будучи вже вагітною, і через півроку збиралася подарувати бабусі почесну приставку «пра».

Само собою, майбутня прабабуся повністю переключилася на внучку. Організувала їй пишне весілля, на якому урочисто вручила молодій сім’ї ключі від однокімнатної квартири. Ми з чоловіком, коли були на весіллі, перекинулися парою слів з приводу «невичерпних» ресурсів свекрухи, але, виявляється, ці ресурси виявилися не такими вже нескінченними.

Поступлення на бюджет для нашого сина було вельми проблематичним, навіть, можна прямо сказати, неможливим, і ми прийшли до свекрухи, щоб обговорити питання з фінансами.

Яке ж було наше здивування, коли свекруха раптом заявила, що вона – не світовий банк, і для навчання нашого сина у неї грошей немає. Бачачи наші розгублені обличчя, свекруха додала:

– А що ви думали? Весілля, квартиру внучці купила, ось гроші і пішли!

Я не витримала і в досить емоційній формі нагадала Ніні Віталіївні її обіцянки з приводу «спонсорства». Заодно і обурилася, чому вона так щедро обдарувала внучку – навчання, весілля, квартира, а внук нічого цього не отримав.

У відповідь свекруха спокійно відповіла, що компенсує «цей дисбаланс» (її слова) тим, що її квартира після смерті перейде нашому синові.

Ніна Віталіївна ніколи не скаржилася на здоров’я, це активна і діяльна жінка, і я їй бажаю прожити ще багато років, але проблему з сином потрібно вирішувати зараз, а не через десять-двадцять років. Але свекруха була непробивною:

– Це ж ваша дитина, подумайте, що робити, можна в армію, можна на курси якісь піти.

Пропозиції таких «перспектив» не витримав навіть чоловік.

Після того візиту відносини зі свекрухою у нас дуже натягнуті, ми залізли в кредити, щоб оплатити навчання сина, а бути на сто відсотків упевненими в тому, що його чекає бабусина квартира, після такого «кульбіту» з оплатою навчання, звичайно, не можемо.