Прекрасна історія про найстрашніший період у жінок у всьому світі!

Які ж ми сильні і витривалі! А то, що іноді нерви в особливі дні здають, так це «Не ми такі – життя таке!»

Прокидаєшся ти вранці, трошки недосконала, але цілком придатна. Худенька, але з грудьми, волосся у коріння не фарбоване, але так навіть природніше, приємніше оку. Тягнешся ручками до чоловіка свого, теж, звичайно, не аленделон, але в якихось ракурсах навіть і краще буде, побрутальніше . І так ось поцілуєш його в щетину і думаєш: як же добре-то все! – а тут і собачка прокинулася, хвостиком б’є, по паркету кігтиками цокає, натякає, що пора вже їй.

На вулиці теж краса – дощ, сніг, крик якоїсь дитини, що в садок ведуть, а ти дивишся на собачку і знову радієш: як добре, що свої-то вже виросли, самі в школу, самі зі школи, щастя ж ! Повертаєшся додому, а там вже і каву стине, як добре-то, думаєш, що тоді в Ашані три коробки фільтрів купили, щастя ж!

І таке щастя щоранку днів приблизно двадцять на місяць випадає. А потім раптом – все … все! Числа приблизно двадцять першого телефон з великим сумом повідомляє: перший день ПМС, Анна! І … відкриваються очі. На все.

І немає від цієї правди порятунку. До двадцять восьмого точно немає. Тому, що не треба, не треба більше цієї брехні, самообману, мішури цієї глянсової – вистачить !!! Прокинулася вона. Башка НЕ ​​профарбована, лінива, страшна, стара, а все туди ж. І жирна притому. Собака розпущена, теж жирна, з пащі смердить, хоч святих винось, скаче тут. Для чого вона взагалі? Хто її завів? Дітки! А навіщо? Пограти! Вони пограли, а ти щоранку з нею прешся! У сніг, в дощ!

І цей ще лежить. Лежить він тут! Навмисно адже лежить, видно ж по ньому, що задумав підлість. Не хоче з собакою гуляти, прикидається, що спить! А як йому, з іншого-то боку, не прикидатися, якщо поруч з ним кожен день таке? Дура жирна, з непрофарбованою головою і собака смердюча, теж жирна? Як це витримати, щоб не впасти в летаргію? Ну, гаразд, хоч на вулиці нічого не змінилося – війна з навколишнім середовищем йде добре.

Дитину якусь в садок тягнуть. Так йому і треба, нехай сидить там, сволота. Хочеться прямо підійти і сказати: чо ти кричиш, хлопчик? не зрозумів, куди потрапив? ти в ж..у потрапив, ясно ?! І марно кричати, нікому ти тут не потрібен, так само, як і я! У ліфті ридати вже, від жаху, що відбувається, від безсилля і мороку.

Будинок цей, з кавою. Каже, як добре, що тоді в Ашані три коробки купили. А ти так вкрадливо: може, краще про щось інше поговоримо? – Про що? – Ну, розкажи мені краще про Таню Іванову. Як ти був в неї закоханий. – Я тоді в школі вчився. – А ти все одно розкажи, мені дуже цікаво! – і дивишся так, трошки з презирством, з-під лоба.

Ну, доводиш його потихеньку, слово за слово, нічого не зроблено, ранок пройшов в скандалі, і ось ти вже за кермом, в школу за дитиною їдеш . І тут абсолютно випадково, нічого, як то кажуть, не віщувало, тебе підрізає якесь безвідповідальна нікчемність з крутими номерами. Здавалося б, плюнути і розтерти! Але не в ці дні, ні з двадцять першого по двадцять восьме.

Ти паркуєшся у школи, руки тремтять, ти зовсім розчавлена ​​життям: тебе не поважають на дорогах, ти жирна, а твій мужик любить Таню Іванову. І тоді ти піднімаєш очі і бачиш прямо перед собою напис – ПРОДУКТИ.

Ти йдеш в ПРОДУКТИ і купуєш шоколадку Мілку, в яку для більшої калорійності вставили печеньку. І ще нутеллу, добре, якщо вона у них в продуктах десь біля вікна стояла і підморозило. Береш ще пластикову ложку, сідаєш в машину, їж і Мілку, і замерзлу нутеллу. Пластикова ложка швидко ламається, тоді нутеллу можна їсти ключем. І якось … відпускає.

PS Ох, і нелегко нам, дівчаткам, в житті доводиться … Скільки нашому організму випробувань на шляху призначено … Які ж ми сильні і витривалі! А то, що іноді нерви в особливі дні здають, так це «Не ми такі – життя таке!»