Син привіз хворого онука на вихідні, видав пакет з ліками та інструкцію. Відправила їх додому

Нещодавно відбулася така ситуація. Подзвонив мені син у вихідний і попросив посидіти з онуком два дні. Мовляв, вони з дружиною хочуть в кіно сходити, а ще замовити смачної їжі і просто побути наодинці.

Я зраділа. Мені подобається сидіти з Олексієм, я завжди щаслива його бачити. Тим більше що самій їхати за дитиною не треба. Син нечасто самостійно привозить до мене онука, гріх не скористатися такою можливістю.

Син в п’ятницю зателефонував, щоб повідомити, що плани не змінилися. Я вийшла з дому, щоб купити різної смакоти, яку Лесик любить, щоб пригостити його, коли приїде.

Сама я багато їжі не купую. Я живу одна, мені нічого зайвого не потрібно. Риба чи курка, до них якась каша – ось і обіди на пару днів. Холодильник найчастіше напівпорожній. Я нічого особливого, щоб «перекусити», взагалі ніколи не купую. Все-таки вік уже не дозволяє, за здоров’ям доводиться стежити.

Зараз же я взяла різних йогуртів, сирків, соків, молока, солодощів – безліч шкідливих, але таких смачних продуктів, які внук так любить. Ще й іграшку йому купила, лото. І так обрадувало мене це, я не могла перестати посміхатися.

Син приїхав до вечора. Я вже і вечерю встигла приготувати, щоб відразу смачно поїсти міг. Поки внучок роздягався, син мені сунув в руки якийсь пакет.

– Захворів у насЛесик. Нічого серйозного, не хвилюйся, лікар його вже оглянув. Але ось тобі всі потрібні ліки, а до них список, ось, Іра написала, що треба приймати і в якій кількості. Ми навіть градусник поклали, щоб, якщо що, можна було температуру виміряти. Якщо раптом зовсім велика підніметься і падати не буде, ти мені телефонуй, я приїду обов’язково.

Я здивувалася. А тут ще й Лесик почав кашляти: сильно, голосно. Неначе напад.

Мені стало страшно. Обстановка зараз неспокійна, а тут такий кашель. А якщо щось трапиться? Я ж себе потім ненавидіти до кінця життя буду. Моє ліжко невелике зовсім, не зможу Лесика поруч покласти. А якщо йому вночі допомога знадобиться? Я давно своїх дітей виростила, вже й не пам’ятаю, як з ними поводитися треба, коли хворіють.

Я сказала, що побоююся. Веліла синові забирати внука додому.

– Я і говорив дружині, що краще його вдома залишити. Але лікар сказав, що це нестрашно, ось в підсумку я його і привіз.

– А якщо стане гірше? Ні вже, забирай. Нехай Лесик лікується вдома. Я вам їжі з собою покладу, а то стільки всього купила, мені на місяць вистачить.

Спакувала я всю їжу, віддала синові в контейнерах, щоб він потім Льоші згодував, коли того стане краще.

Дуже мені було ніяково, що так вийшло, я вибачилася кілька разів, поки син ще не поїхав. Але що поробиш: так краще. Ми не завжди можемо щось змінити.

А потім мені Іра зателефонувала. Мабуть, син їй сказав, що він їде додому з дитиною. Виявилося, що вони вже купили квитки в кіно, заздалегідь. Ось вона на мене і накинулася: мовляв, нічого з Лесиком такого страшного не відбувається, чому б йому не залишитися у мене? Хіба мені складно за ним простежити?

Я м’яко пояснила їй, що завжди рада бачити онука. Але хворій дитині краще бути з батьками. Адже саме вони за нього відповідають. А мені страшно брати на себе таку відповідальність.

– Вихідні нам зіпсували, спасибі, – процідила Іра перед тим, як кинула трубку.

І так мені прикро раптом стало. Хіба я зробила щось не так? Чому їй настільки байдужий власний син? Я дала їм їжі, можна у вихідні нічого не готувати. Вдень Лесик спати буде, можуть удвох побути вдома, не обов’язково кудись йти, якщо вже так вийшло. Не бачу нічого страшного. Навіщо перекладати свою відповідальність на іншу людину? Хіба це правильно?

І в чому я винна? Плани, значить, зірвала їм. Дитина, коли хвора, має право бути вдома! Про які вихідних взагалі може йти мова в такій ситуації? Не до відпочинку!