Віра Іванівна мріяла, що дочка забере її до себе. Коли та зателефонувала, старенька була впевнена, що пора збирати речі
Як часто діти, виростаючи, забувають про свій обов’язок перед старіючим батьками. Вони вважають, що всього добилися самі.
Віра Іванівна – звичайна пенсіонерка, яка чекала, що на старості років отримає трохи людського тепла і турботи від своєї дочки. Але вона помилилася – матері не було місця в житті дочки.
У новому будинку моєї дочки немає місця для мене. Це моя велика печаль, яка їсть моє серце. З тих пір як я себе пам’ятаю, я все життя прожила в своїй квартирі в старому маленькому будинку на околиці міста. Це те місце, де пройшло моє дитинство, юність і дорослі роки.
Я привела свого нареченого в цей будинок, щоб зустрітися з мамою і татом. Звідси я вийшла як наречена і через кілька років повернулася з маленькою дитиною на руках. Мій шлюб розпався, я розлучилася. На щастя, мої батьки прихистили мене, а потім покинули світ один за іншим в стінах свого будинку.
Тут моя дочка виросла, вийшла заміж, народила мого внука. Спогади, спогади … Однак сьогодні, якщо я залишу сентиментальність осторонь і подивлюся на будинок справжнім поглядом, я зможу побачити, наскільки він старий. Вода тече з даху, підлога гниє, але найгірше підвал – справжній розплідник щурів. Скільки ремонтів ми зробили, але волога і цвіль руйнують все!
Згодом стіни порожніли. Люди розсіялися, вони купили сучасне житло. Я розумію їх. Сім’я моєї дочки також виїхала від мене. Насправді, у них не було особливого вибору. Мій онук постійно кашляв від вологи, і вони вирішили поїхати.
У старому будинку залишалося лише кілька пенсіонерів зі своїми кішками. Ми допомагали один одному стільки, скільки могли, у молодих були свої проблеми.
Одного разу я зустріла сусіда – щасливого і усміхненого. Виявилося, що його син і невістка купили будинок з усіма зручностями, навіть крихітним садком. Вони хотіли, щоб він жив з ними. Як пощастило. Чесно кажучи, я заздрила.
Ось як недавно збулася моя мрія. Одного разу моя дочка зателефонувала мені і сказала, що мене чекає сюрприз. Переконавшись, що мене поселять, я радісно потерла руки – ну, нарешті, я буду жити як людина. Того вечора зять прийшов забрати мене. І ось я в новобудові. Господи, яка розкіш. Простора, світла квартира – справжній рай.
Після детального огляду квартири пролунало звичайне питання: «Де моя кімната?». Моя дочка похитнулася, а потім відповіла:
– Мама, я просто хотіла, щоб ти побачила мій будинок. Ми ніяк не можемо тут тебе залишити. Це наша спальня, це дитяча, а ця – для гостей. З іншого боку, ти не можеш покинути свій будинок. Він буде повністю порожнім. А у тебе є подруги, кіт, який нам тут не потрібен. Але я куплю тобі новий бойлер .
Я почула її останні слова начебто через деякий час. Я з сумом подивилася на свою дочку, потім повернулася і пішла. Зять нічого не сказав. Я не хотіла показувати мої сльози. Я прийшла додому, плачу. З тих пір мене ніхто не шукав.
Одного разу я набралася сміливості і зателефонувала молодим, щоб запитати їх, що вони роблять. Нічого особливого: покупки, вибір меблів. Зрозуміло, я їм більше не потрібна. Моя кішка теж стара, але я не можу її кинути, я люблю її. Я знаю, що молоді не повинні мені – нехай живуть для свого задоволення. Хоча гірко усвідомлювати, що я для них – непотрібна ноша.