«Вона ревіла, ревіла і …» Моя історія

Випадок був минулого тижня. Їду в заповненому автобусі. На зупинці жінка попросила допомогти підняти коляску і занести в автобус, я схопив зі сходів під переднє колесо – підняли. У візку сиділа дівчинка, посміхнулася мені, коли я її піднімав, мама «запаркувалася», їдемо.

Мала не просиділа і хвилини – намагалася вилізти з коляски, кричала, верещала, вигиналася, мама взяла її на руки, сумку віддала синові (ще був син, років 3-х). Не допоміг. Дівчуля продовжувала вигинатися на руках.

Мама з нею говорить – «на ніжки я тебе не поставлю в автобусі», дівчинка розревілася на весь автобус. Мама садить її назад в коляску – реве. Пристібає – реве. Відстібає – реве. Ставить все-таки на ніжки – реве. Бере на руки – реве.

Так по колу: коляска-руки-підлога. Мамі треба пам’ятник поставити: з двома малолітніми дітьми в переповненому автобусі в самі пробки вона не сварилася, не піднімала голос, але було помітно – нервує, що вже …

Проїхали ми так близько 20 хвилин. Пасажири мовчки напружувалися від дитячого гучного плачу і вереску. Мама не знала, що ще зробити, всі можливі варіанти випробувано. Розмовляла з нею, ключі давала пограти – все без толку.

В черговий візит «на руки – коляска» я нахилився до неї, простягнув руки і сказав: – «Підеш до мене на ручки?» Дрібна затихла і простягнула свої ручки до мене. Легке здивування, я-то думав її налякати, я адже чужий для неї.

Ну раз тягнеться, я її беру (ну люблю я дітей, і свого, і не своїх, ну є таке). Мама, бачачи це, не вербально дала мені добро і розстебнула засувку кріплення, я взяв дівчинку на руки, і вона … затихла!

Сидить у мене на руках, либится, щось щебече на своєму. Я був дуже здивований. Дивлюся на її маму – вона ще більше здивована, і ось так на нас дивиться.

І ось уявіть: 20 хвилин плачу і криків в переповненому автобусі, різко настає тиша, природно, всі погляди були на нас, ось такі – 0_О. Так і доїхали, благо залишалося вже 1,5 зупинки і виходили ми разом на кінцевій.

З малою на руках допоміг спустити коляску, віддаю мамі, здивування все ще читалося на її обличчі, – «спасибі», говорить вона, приймаючи дочку з моїх рук. – «Так, нема за що», відповідаю я, широко посміхаючись і продовжуючи дивуватися.

Йшов додому, посміхаючись, і думав, що вона в мені знайшла? Дядько в автобусі (33 роки мені), вперше мене бачить, кричала всю дорогу, поки я не взяв її. Може, не така я і погана людина?

Загалом, на наступний ранок я прокинувся з такою ж посмішкою 🙂 і ось вже тиждень як згадаю – посміхаюся. Та й в принципі все стало добре, або навіть не так, все і так було добре, але буденність, сірість зашорені очі, а ця дівчинка пробила цю похмурість в мені, як промінчик сонця! Сподіваюся ще побачити їх, в одному місті живемо.

За матеріалами

20

SHARES