“Вони трійнята. Всіх заберете?”

Spread the love

Всім привіт! Мене звуть Міла і у мене є чоловік Саша. Зі своїм чоловіком ми зіграли весілля сім років тому. Свято було галасливим і веселим, було багато гостей. Багато з них бажали нам любові, розуміння, взаємної поваги і найголовніше – дітей. Відразу після весілля, ми з Сашею стали втілювати всі побажання в реальність.

Коли я вперше завагітніла, лікарі сказали, що ембріон застиг у розвитку. Ця невдача не пройшла безслідно на нашому моральному стані, але ми все одно продовжили наші спроби. Друга вагітність виявилася позаматковою, була зроблена операція, а після неї виявилося, що я більше ніколи не зможу мати дітей.

Тепер уже наше горе було надмірним. Ми з Сашком обидвоє сильно переживали. Стали жити для себе, добра наживати. Але ось нам вже за тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі в рік розважаємо себе подорожами закордон, але відчувається у нашому житті якась порожнеча…

Саша першим заговорив про усиновлення:

– Міла, може візьмемо кого-небудь з дитбудинку? У всіх діти…всі тільки й розмовляють про візки, самокати і мультики… теж хочеться, ростити дитину…

– Саш, я думала про це, але якось боялася тобі запропонувати… А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?

– Мені все одно, але більше, мабуть, дівчинку, хочу як принцесу її ростити!

– Гаразд. Згодна.

Ми почали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на всиновлення дуже швидко. І ось настав той урочистий день, коли ми пішли дивитися дітей у дитячий будинок. На новонародженого ми не розраховували, чекати довго, а ось діток постарше там було повно.

Дітки гралися на майданчику, коли ми прийшли. Вставши віддалік, ми стали роздивлятися їх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за поділ. Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене:

– Тьотю, а Ви випадково не моя мама?

Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але сльози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ:

– Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою!

Саша взяв дівчинку на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він заперечливо захитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови.

– Розумієте…тут все складно…ця дівчинка не одна…

Я перебила Олексія Павловича:

– Ну і що, візьмемо обох! У неї братик?

– Ні, у неї дві сестри… Вони трійнята. Всіх заберете?

Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакових принцеси? Таке хіба буває?

– Від них відмовилися батьки?

– Їхня мама – наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завагітніла… А тут відразу троє, ось і не впорався її організм: дітей врятували, а її немає… Немовлятами їх ніхто не взяв. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких не можна!

– Нам потрібні!

Впевнено сказав Сашко, і встав зі стільця.

– Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звуть?

– Маша, Даша і… Саша… тезка вам буде…

Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями і розповідями. Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітної сім’ї місця потрібно було багато!

За матеріалами