Як Андрійко, хлопчик із села, забув про свій день народження, але біля хвіртки знайшов таємничий пакунок, який змінив усе

Ранок видався холодним і непривітним. Андрійко, прокинувшись раніше звичного, ще деякий час лежав під старою ковдрою, вдивляючись у стелю. За вікном панував листопад — сірий, холодний і дощовий. Вітер гуляв вулицями села, шурхотів опалим листям і змушував людей залишатися вдома.

Хлопчик сів на ліжку, натягнув старі вовняні шкарпетки і, зітхнувши, прошепотів:

— Пора вставати…

На кухні було тихо. Лише старий годинник у кутку повільно відлічував хвилини. В печі давно згасло вугілля, тому в хаті панував холод. Андрійко заглянув у кімнату мами — вона лежала, закутавшись у ковдру, зі схудлим обличчям і слабкою усмішкою. Її кашель лунко відбивався від стін.

— Як ти, мамо? — тихо спитав хлопчик.

— Нічого, синку… все добре, — відповіла вона, намагаючись підбадьорити його, але в її очах було видно втому.

Андрійко взяв її холодну руку й легенько стиснув.

— Відпочивай, мамо. Я про все подбаю.

Він знав, що мусить стати головним у родині, адже мама хворіла, а на плечах хлопчика було ще й турбота про молодшу сестру Оленку. Вона все ще спала в іншій кімнаті, міцно обіймаючи старого ведмедика, який був її улюбленою іграшкою.

Хлопчик тихо взяв стару куртку й вийшов у двір. Мороз щипав щоки, на землі лежав тонкий шар інею. Поправивши капюшон, Андрійко попрямував до сараю, щоб перевірити, чи залишилося дрова.

— Ого, як холодно сьогодні, — пробурмотів він, заглянувши в порожній сарай.

Дров залишилося зовсім небагато. Взявши сокиру, хлопчик вирушив до лісосмуги, що за селом. Він уже звик до такої роботи — хоч йому й було лише 12 років, він не нарікав.

Рубаючи дрова, думав про те, що скоро зима, а в домі потрібно багато тепла. Але думки про своє свято не приходили йому в голову — йому просто було не до того.

Коли він повертався додому, його чекала несподіванка. Біля хвіртки стояв пакунок. Великий, акуратно зав’язаний бантами, із листівкою, на якій було написано: «Андрійку, з днем народження!»

— Що це? Хто міг залишити? — прошепотів він, уважно оглядаючи пакунок.

Він озирнувся, але на вулиці нікого не було. Хлопчик узяв пакунок і заніс його до хати.

— Мамо! Мамо, подивись! — закричав він, ставлячи коробку на стіл.

Мама здивовано підняла голову, а Оленка, почувши радісний голос брата, миттєво прибігла на кухню.

— Що це? Подарунок? Від кого? — допитувалася дівчинка.

Андрійко розв’язав стрічки, і перед їхніми очима з’явилося неймовірне — всередині були продукти: борошно, цукор, картопля, а зверху стояв справжній святковий торт із кремовими трояндочками.

— Торт! Це нам? — захоплено вигукнула Оленка, схопившись за брата.

Андрійко не міг повірити своїм очам. У нього на очах з’явилися сльози. Він знав, що їхня сім’я вже давно жила на межі бідності, і такого подарунка він точно не очікував.

— Але хто міг це зробити? — розгублено спитав він.

У цей момент до хати зайшла сусідка баба Марія.

— Бачу, знайшли подарунок? — усміхнулася вона.

— Це ви? — здивувався хлопчик.

— Це ми всім селом, — відповіла бабуся. — Ми знаємо, як тобі важко, хлопче. Хотіли, щоб сьогодні у вас було справжнє свято.

Андрійко стояв мовчки, не знаючи, що сказати.

— Дякую… — ледь вимовив він.

— Не соромся, хлопче, — баба Марія лагідно поплескала його по плечу. — Ти гарний син і брат, заслуговуєш на підтримку.

Увечері за столом було по-справжньому тепло й затишно. Всі разом пили чай із тортом, мама хоч і була слабкою, але посміхалася, а Оленка щебетала про те, який сьогодні чудовий день.

Андрійко дивився на маму й сестру й відчував, що навіть у найскладніші часи поруч є люди, які готові підтримати.

— Ми впораємося, мамо. Все буде добре, — сказав він упевнено.

Ця історія стала для нього справжнім уроком про людську доброту та підтримку. Він зрозумів, що навіть у найбіднішому селі є серця, сповнені тепла та любові.