Як Богдан виганяв Тетяну з немовлям посеред ночі, а несподіване рішення свекрухи все перевернуло: історія про нерівний шлюб, що скінчився дивовижним подарунком
— Збирай свої речі й іди, — холодно кинув Богдан Олегович, не дивлячись на дружину. — Мені байдуже, куди ти подасися — до мами чи ще кудись.
Тетяна Михайлівна, притискаючи до грудей маленького Артемка, не одразу збагнула, що почула.
— Богдане… — прошепотіла вона так тихо, що голосу ледве вистачило. — Ти серйозно? Просто зараз? Десята вечора… Ти виганяєш нас із дитиною в ніч?
— Так. Не витримаю з тобою ні хвилини більше, — відрубав він, і щелепи його лише сильніше стиснулися.
Тетяна мовчки зібрала необхідні документи й найважливіші речі, викликала таксі та поїхала до мами. Дивно, але вона не плакала. Вона вже давно відчувала, що Богдан не готовий бути ні чоловіком, ні батьком.
Як Тетяна познайомилася з Богданом
П’ять років тому Тетяна була студенткою останнього курсу, а Богдан — її однолітком, який постійно хвалився своїми планами на майбутнє. Вона мріяла про кар’єру, мала хороші оцінки та велике бажання реалізуватися. Лариса Олексіївна, мати Тетяни, вже тоді казала:
— Навіщо тобі ця «дитина»? Ти невдовзі випустишся з університету, а він нічого не хоче й не може.
Та Тетяна відмахувалася:
— Мамо, я кохаю його! Богдан не ідеальний, але я не уявляю, як жити без нього.
Мама бачила наївність доньки, але припускала: можливо, час усе розставить на свої місця. Тоді Тетяна не зважала на тривожні дзвіночки — їй хотілося казки. А казка, здавалося, відбувалася просто перед очима: Богдан освідчився їй посеред урочистої церемонії вручення дипломів, ставши на одне коліно та простягнувши коробочку з каблучкою. Тетяна розплакалася від щастя та відповіла «так!» без жодних сумнівів.
Весілля зіграли трохи пізніше. Через брак коштів довелося відкласти розпис до осені — Тетяна мріяла про зимову церемонію, у білій сукні посеред засніжених краєвидів. Ніхто не сумнівався, що вони поквапляться із переїздом у власне житло, адже Тетяна одразу по закінченню навчання влаштувалася на перспективну роботу. Проте Богдан не поспішав шукати стабільне місце.
Кроки до «сімейного життя»
Спочатку молоді жили окремо, наскільки це було можливо: Богдан довго шукав «ідеальну вакансію». У нього завжди було тисячі претензій: не ті колективи, не ті зарплати, не той графік. Тетяна ж гарувала на двох-трьох проєктах одночасно, відкладала гроші на майбутню оренду квартири, потроху готувалася до весілля.
Коли час весілля настав, батьки Богдана взяли на себе організаційні моменти й навіть орендували просторий заміський будинок для святкування. Виглядало все розкішно: гори, природа, два дні справжнього свята. Але після весілля «обіцяної оренди в центрі» так і не сталося.
— Давай краще поживемо з моїми батьками, — запропонував Богдан. — У них велика квартира. Навіщо витрачатися на оренду?
Тетяна не була в захваті, однак погодилася. Вона вірно вірила, що головне — це любов, а решту проблем можна вирішити з часом.
Проте минали місяці, а Богдан усе ще метався між різними підробітками, не затримуючись ніде довше кількох тижнів чи місяця. Тетяна влаштовувалася на все нові проєкти, аби заощадити на «окреме життя», та його дії не давали відчутного результату. І хоча батьки Богдана забезпечували більшу частину їхніх потреб, Тетяна все-таки мріяла про власний простір та незалежність.
Поява сина
Раптова вагітність застала Тетяну зненацька. Вона ще хотіла попрацювати кілька років, але доля вирішила інакше. Спочатку Богдан щиро зрадів і клявся, що візьметься за розум, знайде нормальну роботу й забезпечить дружину з дитиною. Та його запалу вистачило лише на пів року.
Коли народився Артем, Тетяна була поглинена турботами про малюка. Артемка часто плакав, погано їв, майже не набирав ваги. Вона сиділа з ним днями безперервно, тоді як Богдан знову перевівся на роботу з неповним графіком — бо втомлювався. Повноцінно допомагати дружині він не збирався, мовляв, «дитина — то жіноча справа».
— Я втомився, мені треба грати, щоб відпочити, — заявляв він, поринаючи в комп’ютерні ігри.
Тетяна мовчала й терпіла, хоча справжній гнів закипав усередині. Одного вечора Богдан був особливо дратівливим. Почувши від неї зауваження про те, що він «узагалі не бавиться з сином і не працює», він гнівно випалив:
— Збирай свої речі й іди, мені байдуже, куди! Я не витримаю ще одну ніч із вами обома.
Тетяна здригнулася, немов від удару. Проте відчула дивну легкість: можливо, це й на краще, що він нарешті озвучив те, що давно назрівало?
Дивний фінал і несподіваний подарунок
Тетяна вночі поїхала до Лариси Олексіївни, своєї матері. Малий Артем спав на руках дорогою, а Тетяна була настільки виснажена, що навіть не плакала. Вона просто прийняла це як реальність.
Минув майже місяць. Свекруха, пані Інна Дмитрівна, яка була у відрядженні, нарешті вийшла на зв’язок із Тетяною:
— Привіт, Тетянко! Як ти, як Артемко? Я хочу на кілька днів узяти відпустку — посиджу з онуком, а ти підеш провідаєш сюрприз.
Тетяна остовпіла. Про який сюрприз може йтися, якщо Богдан її фактично вигнав?
— Я обміняла нашу чотирикімнатну квартиру на дві двокімнатні, — пояснила свекруха так, наче це щось буденне. — Одну залишу собі та чоловікові, а другу віддаю тобі з Артемком.
Тетяна довго не могла зібратися з думками:
— Пані Інно, ви… ви жартуєте?
— Жодних жартів, — запевнила свекруха. — Квартира офіційно моя, тож я вирішила. Бачу, що Богдан так і не подорослішав. Пробач, що ми не змогли його виховати справжнім чоловіком. Але ти ще молода, перед тобою все життя. Я допоможу з онуком, а ти, якщо вважаєш за потрібне, подавай на розлучення та будуй життя без обтяжливого «дитячого садка».
Тетяні здавалось, ніби вона в якомусь незрозумілому сні: людина, від якої вона очікувала найбільшої підтримки синові, раптом стає на бік невістки, визнаючи помилки власного сина. Ба більше — робить нечуваний жест, дарує повну свободу в новій квартирі.
— А Богдан? — прошепотіла Тетяна.
— Нехай сам розбирається зі своїм життям, — зітхнула свекруха. — Це моє остаточне рішення. Ти не бійся, ми з чоловіком не залишаємось на вулиці — у нас теж буде окрема двокімнатна квартира. А онук заслуговує на власний простір, де йому не заважатиме вічний пошук «ідейної роботи».
Повернути собі життя
Уже за кілька днів Тетяна дивилася на стіни нової квартири, яку їй показала свекруха. Ледь стримувала сльози вдячності. Так, вона ще не до кінця вірила в те, що відбувається. Так, її чекала купа клопотів, адже лишалася сама з дитиною, без чоловіка. Але їй було лише 25. Попереду — ціле життя, яке можна збудувати так, як вона сама вважатиме за потрібне.
— Я залишусь твоєю мамою, а Артемковою бабусею, — сказала пані Інна Дмитрівна, поклавши руку на плече Тетяни. — Якщо треба буде допомога, телефонуй. Але з Богданом розбирайся сама. Бо мої повчання, як бачиш, не подіяли…
Тетяна на мить закрила очі. Вона згадала вечір, коли так нерозважливо вийшла заміж за Богдана, повіривши, що кохання само вирішить усі труднощі. Ні, кохання — річ потужна, але воно має бути взаємним, базованим на повазі й спільній праці. А з «дитиною» поруч — навіть найбільша любов може зів’янути від безпорадності.
Ще того ж тижня Тетяна подала на розлучення. Бо зрозуміла: їй не потрібен чоловік, який не бажає бути дорослим — їй потрібен партнер, із яким зможе вирішувати проблеми, щоразу знаходячи вихід разом. Тепер на неї чекає життя, в якому немає недоречних претензій, виправдань і повторюваних помилок.
І найважливіше — в її історії знайшлася людина, здатна не лише співчувати, а й допомогти конкретними діями. Вчинок свекрухи, яка зважилася розділити велике житло на дві квартири та одну подарувати невістці з онуком, став символом того, що справжня підтримка приходить від тих, від кого часом не очікуєш.
Мораль цієї історії проста: коли один залишається «дитиною» у сімейному житті, завжди хтось втомиться бути «другою мамою». А доля здатна повернутися так, що поруч із тобою опиняться зовсім інші люди — ті, хто хоче, щоб ти був щасливим по-справжньому.