Як кохання тривало лише три тижні, а зрада ледве не зруйнувала життя: історія Ольги Василівни, яка шукала себе й знайшла щастя в новій родині

Ольга Василівна ніколи не вважала себе вродливою або особливою. В університеті вона була «сірою мишкою»: не носила модний одяг, майже не ходила на вечірки й навіть не цікавилася останніми трендами. Їй здавалося, що світ розваг і яскравих вражень просто не для неї. Однак усе раптово змінилося, коли вона познайомилася з Олексієм Миколайовичем.

Три тижні «казки»

Якось увечері, після занять, Ольга знайшла на полиці в магазині забутий гаманець із документами. Довго не думаючи, вона звернулася до адміністратора, який, завдяки контактам у гаманці, зумів відшукати власника — Олексія. Той прибіг, захеканий, і з дивовижною вдячністю розцілував Ольжину руку, повторюючи, що тепер вірить у «добрих фей». У захваті від чесності дівчини, Олексій запросив її випити кави.

Кілька днів потому він запросив Ольгу додому — квартиру начебто позичив у друга. Вона думала, що знову зустрінеться з тим сором’язливим і щирим юнаком, який їй так сподобався. Натомість отримала несподівано палке зізнання в коханні й запрошення на вечерю. Звичайні заморожені пельмені з магазину здалися їй справжнім кулінарним дивом.

Для Ольги все це стало великою романтичною пригодою. Вона була впевнена, що зустріла «того самого». Однокурсники дивувалися: як так, «сіра мишка» стала такою сяючою й упевненою в собі. Саме в цей час Ольга збагнула, що вагітна. Але сповістити радісну звістку Олексієві не встигла.

Холодний душ

Одного вечора він раптом сказав:

— Ольго, я більше не можу бути з тобою. Ти гарна, мила, але тобі краще знайти когось іншого. І… не плач, прошу, я цього не витримаю.

Вона стояла, приголомшена, не маючи сили ні сперечатися, ні благати. Лише механічно перепитала, навіщо все це. Тоді Олексій із дивною байдужістю відсторонився й додав, що в нього є дружина та син, які повертаються з відпочинку. А з Ольгою це все було, мовляв, «приємною пригодою».

Усвідомивши, що цей чоловік має родину, Ольга відчайдушно намагалася хоч щось пояснити, але Олексій простягнув їй кілька купюр:

— Хочеш грошей? На морозиво вистачить… Більше не докучай мені.

Двері зачинилися перед її носом. Ольга лишилася зовні з тремтячими руками, на яких лежали ті брудні купюри. Вона не знала, що гірше: приниження чи біль від зради. Гроші жбурнула додолу біля під’їзду й пішла геть.

Безпорадна розгубленість

Ольга мешкала в орендованій кімнаті в Вікторії Володимирівни — колишньої актриси театру. Здавалося, у цієї доброї жінки була якась магічна здатність бачити чужі переживання наскрізь. Тому, коли Ольга повернулася, схлипуючи від безсилля, господиня лише мовчки зробила чай і запропонувала розповісти все, як є.

Вона зізналася, що вагітна й не знає, що робити. Олексій її кинув, батьки ніколи не схвалювали стосунків дочки з чоловіками взагалі. А тепер буде дитина — невідомо, чого чекати від суворого батька й матері, які хвилювалися про її навчання.

Вікторія Володимирівна вислухала все мовчки, а потім порадила:

— Дитина — це не вирок. Але тобі потрібна підтримка. Їдь до своїх, поговори. Хоч якусь пораду вони дадуть, зрештою.

Повернення додому

Ольга була родом із невеликого села. Батько, Іван Степанович, працював електриком, мати, Тетяна Миколаївна, викладала математику в місцевій школі. Люди вони порядні, але досить консервативні. Коли донька приїхала до них із такою історією, мати була вкрай шокована:

— Ти ще на третьому курсі! Що люди скажуть? Ми так старалися, щоб ти вступила до університету, а ти все зіпсувала якоюсь дурістю!

Батько мовчав, напружено дивлячись у вікно. Мати ж одразу вирішила, що потрібно «вирішувати» питання, не озвучуючи його прямо. Запропонувала їхати до міста й звертатися по знайомство до лікарки. Ольга в душі противилася цьому, але не мала сили сперечатися.

Невдовзі вони рушили в дорогу, але негода зіпсувала плани. Дощ і холодний вітер розвернули їх додому. Слідом за цим поїздки зривалися одна за одною. Ольга бачила в цьому ледь не знак долі.

Зрештою батько дізнався, навіщо вони їздять. Він суворо зглянувся:

— То ви хотіли позбутися дитинки? Збиралися залишити мене без онука чи онучки? Інститут можна колись і закінчити, а дитина — дар Божий.

Уперше вона побачила, як у нього з’явилися сльози. Сльози, яких він не соромився. Це зворушило Ольгу сильніше за будь-які слова. Вона зрозуміла: буде виховувати дитину, хай там як складеться життя.

Новий сенс життя

Дівчинка народилася кволою й отримала ім’я Таміла, вибране на честь бабусі Ольги. Маленька постійно хворіла, через що Ользі довелося зупиняти навчання, двічі брати академічну відпустку. Проте силами батьків і власною наполегливістю вона потроху облаштовувала життя дитини. Через кілька років Таміла підросла, зміцніла, і Ольга змогла відновити навчання.

Закінчивши університет, вона відразу знайшла роботу у районному центрі, винайняла невеличку квартиру. Доньку влаштувала до найближчої школи. Тоді Ольга й познайомилася з Максимом Андрійовичем, учителем математики, який ремонтував двері на вході й попросив її подати інструменти.

На перший погляд, він здався їй мовчазним і різкуватим. Але згодом з’ясувалося, що за цією суворістю ховається велике серце. Максим допоміг Тамілі підтягнути математику, згодом почав запрошувати Ольгу з дочкою на прогулянки. Минуло лише пів року, і вони вже стояли в РАЦСі — розписувалися, щоб жити однією сім’єю.

Максим ніколи не ділив «твоя дочка» чи «моя». Він одразу усиновив Тамілу, яка почала називати його татом, ледве навчилася вимовляти «Р». Ольга зрозуміла, що саме такий чоловік їй був потрібний: дбайливий, працьовитий, готовий розділити всі труднощі.

Неочікувана зустріч

Минуло одинадцять років відтоді, як Ольга попрощалася з Олексієм. Таміла зросла розумною і допитливою, тепер збиралася вступати до університету. Одного дня вони всі разом приїхали до обласного центру подавати документи.

Коли вийшли з приміщення приймальної комісії, Ольга почула, як хтось кличе її по імені. Обернулась — перед нею стояв постарілий, виснажений Олексій.

— Привіт… Як ти? Це твоя дитина? — кивнув він у бік Таміли, яка стояла поруч із Максимом.

— Моя, — коротко відповіла Ольга. — А тебе що цікавить?

— Ти ж тоді була вагітна, пам’ятаєш? Я лиш зараз зрозумів, який я був дурень. Мене всі кинули: дружина, син, який виявився не моїм. Я сам… і хворий. Це якесь прокляття?

Він намагався прочитати співчуття в її очах. Але Ольга мовчала. А потім тихо, але ясно сказала:

— Це не прокляття. Це твої вчинки. Вибач, мені ніколи, наш тато з донькою чекають.

Вона обернулася та пішла до Максима й Таміли. Дочка хотіла запитати, хто був той чоловік, але Ольга, усміхнувшись, сказала:

— Ходімо до однієї старої знайомої, в гості. Вона колись була актрисою, хоч і працювала потім прибиральницею, але має дивовижну історію життя.

Таміла скрикнула від радості: їй завжди було цікаво слухати історії зі світу театру. Максим підморгнув дружині: він уже звик до її загадкових планів. А Ольга в душі відчувала, що, попри важкі уроки юності, доля подарувала їй справжнє сімейне щастя.

Нехай ця історія стане нагадуванням: іноді жорстокий удар долі — не вирок, а сигнал діяти по-новому. Кожен із нас може помилитися у виборі людини. Але якщо не зламатися, а йти вперед, настає час, коли на життєвому шляху трапиться хтось, хто не лише скаже «кохаю», а й доведе це вчинками.