Як моє життя змінилося після того, як мій брат привів додому сироту, а наша сім’я перетворилася на джерело любові, підтримки і справжнього щастя
Мама вражено подивилася на мого брата, коли він з порогу заявив:
— Мамусю, познайомся — це Олена, вона буде жити у нас!
Переді мною стояла струнка дівчина з виразними синіми очима, в яких читався сум. Мені одразу захотілося її обєняти та нагодувати домашніми пирогами.
Запросивши молодь на кухню, я поставила чайник і почала розпитувати:
— Як давно ви знайомі? Чому не хочете одружитися, якщо вже вирішили жити разом?
Мій брат, Андрій, був відомий своїм непостійним характером. Я часто сварила його за те, що він грався почуттями дівчат. Зараз я поглянула на цю милу дівчину й подумала: «Не можна, щоб Андрій із нею поводився, як з іншими».
— Мамо, Олена — сирота. Її залишили ще немовлям, — пояснив брат. — Ми познайомилися нещодавно, але вже любимо одне одного. Я не можу дозволити, щоб вона жила у гуртожитку.
— Добре, — відповіла я, — але якщо ви серйозно налаштовані, чому б не одружитися?
Брат глибоко зітхнув:
— Гаразд, мамо. Завтра подамо заяву.
Мені одразу стало легше. Я знала, що Андрій серйозно ставиться до Олени, а сама дівчина здалася мені розумною й доброзичливою. Вона навчалася на лікаря й будувала амбітні плани на майбутнє.
На наступний день Андрій виконав обіцянку. Ми організували скромне весілля. Олена швидко стала для мене як рідна дочка. Вона підтримувала мене в усьому, і я відчувала себе потрібною.
Одного разу Олена прийшла до мене з новиною:
— Мамо, я вагітна. Що тепер робити?
Я обняла її:
— Доню, це чудова новина! Ми все подолаємо. Якщо треба, візьмеш академвідпустку, а я допоможу тобі з дитиною.
Невдовзі в нашій родині з’явилися близнята — дві прекрасні дівчинки. Я була щаслива, хоча поведінка Андрія почала мене тривожити. Він віддалився, проводив мало часу вдома і не проявляв інтересу до дочок.
— Я хочу розлучитися, — сказав він одного вечора. — Нехай Олена робить, що хоче.
Я була шокована:
— Андрію, як ти можеш? Це ж твоя сім’я!
— Це твоя ідея була, — відповів він. — Ти змусила мене одружитися.
— Так, змусила, — сказала я. — Але не дозволю залишити Олену з дітьми на вулиці. Якщо хочеш піти — йди, але вони залишаються тут зі мною.
Андрій пішов і подав на розлучення. Я підтримувала Олену, як могла. Вона закінчила навчання і стала чудовим лікарем. Ми разом виховували дівчаток і створили затишний дім.
Одного дня прийшла повістка до суду: Андрій хотів розділити квартиру.
— Мамо, — сказала Олена, прочитавши документ, — не хвилюйся. Скоро нам мають дати нове житло. Ми переїдемо, а цю квартиру залишимо Андрію. Він теж має право на спокій.
Я зворушено обійняла її:
— Доню, ти надзвичайна. Дякую тобі за все.
Минуло кілька років. Олена побудувала кар’єру, а дівчатка росли розумними та добрими. Я була вдячна долі за те, що вона подарувала мені справжню сім’ю, де було місце любові й підтримці.