Зворушлива історія про людяність: як зустріч у супермаркеті з інтелігентною літньою жінкою змусила мене переосмислити цінність допомоги, співчуття та простих вчинків, які можуть змінити чиєсь життя і нагадати нам усім про важливість бути людьми навіть у найскладніших обставинах

Spread the love

Мама зупинилася на порозі, ошелешена словами брата:

— Мамо, знайомся — це Аліна, вона буде жити з нами!

Переді мною стояла тендітна дівчина з проникливими синіми очима, в яких відображалася туга. Щось у її погляді змусило мене одразу відчути до неї тепло і бажання допомогти.

Я запросила їх на кухню, поставила чайник і почала розпитувати:

— Як давно ви знайомі? І чому вирішили жити разом, а не одружитися?

Мій брат, Олексій, завжди мав репутацію легковажного хлопця. Я часто докоряла йому за те, як він поводився з дівчатами. Цього разу, дивлячись на Аліну, я твердо вирішила: такої помилки він не повинен допустити.

— Мамо, Аліна сирота. Її залишили ще немовлям, — пояснив брат. — Ми зустрілися кілька місяців тому, і я зрозумів, що хочу бути поруч з нею. Не можу дозволити, щоб вона жила у гуртожитку.

— Це добре, але якщо ви дійсно серйозно налаштовані, чому б не одружитися? — запитала я.

Олексій глибоко зітхнув:

— Добре, мамо, завтра подамо заяву.

Я полегшено усміхнулася. Аліна здалася мені мудрою дівчиною, яка чітко знає, чого хоче. Вона навчалася на медика і мала великі плани на майбутнє.

Наступного дня вони виконали обіцянку, і ми організували скромне весілля. Аліна швидко стала для мене рідною. Вона приносила в дім тепло, якого давно не вистачало. Одного дня вона зізналася:

— Мамо, я вагітна. Не знаю, що робити.

Я обійняла її:

— Це найкраща новина, доню. Не хвилюйся, я допоможу тобі. Разом впораємося.

Невдовзі в нашій сім’ї з’явилися двійнята — дві прекрасні дівчинки. Я була безмежно щаслива, хоч і помічала, що Олексій дедалі більше віддаляється. Він почав затримуватися на роботі, мало часу проводив удома і не звертав уваги на дочок.

— Я хочу розлучення, — одного вечора сказав він. — Нехай Аліна робить, що хоче.

Я не могла повірити своїм вухам:

— Олексію, це ж твоя сім’я!

— Це ти змусила мене одружитися, — холодно відповів він.

— Так, змусила. Але я не дозволю залишити Аліну з дітьми напризволяще. Якщо хочеш піти — йди, але вони залишаються тут.

Наступного дня Олексій зібрав речі і зник. Він подав на розлучення, а я залишилася підтримувати Аліну. Вона закінчила навчання, стала лікарем, а я допомагала їй виховувати дітей.

Одного дня прийшла повістка до суду: Олексій вимагав розділу квартири.

— Мамо, — сказала Аліна, прочитавши документ, — не переживайте. Незабаром нам дадуть інше житло. Ми переїдемо, а цю квартиру залишимо Олексію.

Я обійняла її:

— Ти неймовірна. Дякую тобі за все.

Минуло кілька років. Аліна досягла успіху в кар’єрі, а дівчатка росли розумними та щасливими. Я була вдячна долі за те, що вона подарувала мені справжню сім’ю, сповнену любові й тепла.