Як перехожий відучив мою дочку істерики на вулиці

Дочка у мене пішла в садок в 2 роки. Перший час я її водила туди спочатку на годину, потім на 2 години, а потім на півдня, щоб вона адаптувалася. Все йшло добре, садок дочці сподобався, вона охоче туди йшла, і з дітьми, і з вихователям вона знайшла спільну мову. А ось коли я її забирала, то вона починала вередувати. І не через те, що хотіла залишитися, а тому що втомилася і хотіла спати.

Залишити на сон було поки не можна (вихователі працювали удвох одну зміну 7-13), тому я бігла бігом з роботи, щоб швидше укласти її в ліжечко. Іноді доча засипала по шляху і я несла її на руках.

І ось одного разу вийшло так, що з роботи я йшла з великим важким пакетом. Дочка як зазвичай по шляху захотіла спати, стала вередувати і проситися на ручки. А я б і рада, та не можу. Намагаюся вмовити доньку дійти до будинку пішки, йти залишалося зовсім нічого.

Але вона заістеріла, лягла на спину прямо в брудну калюжу і давай кричати. Такого раніше ніколи не було, завжди могла з дитиною домовитися, і я спочатку навіть не зрозуміла як на таке реагувати. Спробувала підняти- не виходить. Впирається, волає. Стою, не знаю як дитину заспокоїти, нічого не допомагає. Уже готова кинути пакет і нести мою свиню додому на руках, ну або лягти поруч в калюжу і теж істерити.

І раптом назустріч іде чоловік, високий такий, на звичайного роботягу схожий. Бачить нашу безкоштовну виставу, зупиняється неподалік і гучним таким голосом видає:

– Яка краса! Мені така дівчинка вдома потрібна! Давай я тебе до себе заберу?

А у самого очі посміхаються. Весело йому.

Дочка відразу підскочила, за руку мене схопила. Я її одразу заспокоювати:

– Нікому тебе не віддам! Ти моя донечка. Пішли швидше додому.

І ми відразу пішли додому, спокійно, без істерик. Дочка поглядала, чи не йде за нами чоловік. А він і не збирався, вже давно поспішав у своїх справах.

Більше дочка ніколи таких істерик не влаштовувала.

А до чого я це все? Ось ходжу по магазину, а тут дитина також по підлозі валяється, істерить, плаче, вимагає у мами іграшку. А мені так і хочеться підійти і сказати:

– Яка краса! Мені такий же хлопчик потрібен! Пішли зі мною?