Арестович: Лисичанськ ми повернемо. Вони, свою спущену в могилу “велич” – ні. Вистачить нити і вище ніс

“З подивом виявив, що є люди, які засмучені з приводу відходу наших з Лисичанська-Сєвєродонецька, і є люди, які змушені писати їм довгі заспокійливі тексти”, – про це на своїй сторінці у Фейсбуці пише  Олексій Арестович.

“Отже, недопрацьовуємо. Ну ок. Пояснюю:

– оборона Лисичансько-Сєвєродонецької агломерації (СДЛ) – це успішна (!) військова операція;

Її головними завданнями були:

– скувати основні сили противника,

– завдати їм втрат,

– виграти час для постачання західного озброєння та вдосконалення другої лінії оборони,

– Створити умови для наших наступальних дій на інших ділянках фронту.

Всі завдання операції – виконані: Хімарси тут, втрати у росіян жахливі, друга лінія оборони в готовності, ЗСУ веде контрнаступні дії на трьох (!) дільницях фронту: під Вугледаром, на Запорізькому напрямку, на Херсонському.

Ще раз – росіяни на трьох (Харків, Ізюм, Бахмут) і ми на трьох.

Місяць тому ми вели на одному-двох, а вони на п’яти.

Одне з головних досягнень цієї операції – це зламаний червоноармійський стереотип «ні кроку назад», який вісім років за інерцією давив над нашою військовою думкою і коштував нам і Іловайська, і падіння ДАПу, 32 блокпоста.

А злам стереотипу – це дуже дорогого коштує.

Це – народження національної військової школи.

Дебальцеве було відіграно складно, але вже у потрібному напрямку (зберегти людей), а СДЛ – взагалі на «добре» і це – у надзвичайно складних умовах.

Дилему Кутузова вирішена у військовому мистецтві двісті років тому:

– зберегли армію – повернемо територію,

– не зберегли армію, не буде ні армії, ні території.

Як червоний командир, я найбільше не любив у червоних командирах тупий жуківський стереотип: «Стоїмо до кінця!»

А червоноармійська школа прощала генералам усе – мільйони вбитих об оборону, мільйони вбитих в обороні, аби не відступали.

Ні, нам такого не потрібно. Якщо ми воюватимемо, як РККА/РА, зітремося.

Нам потрібно, як козаки – хитрістю та маневром. Українській армії не треба доводити її стійкість в обороні (вона її вже сто разів довела), українській армії треба поховати російську.

Що відбувається. Лізячи на шматок мокрого цукру СДЛ, російська армія зазнала втрат, які обесмислюють будь-які досягнення – взявши районний центр, втратили перспективу перемоги у війні.

Лисичанськ ми повернемо. Вони, свою спущену в могилу “велич” – ні. Досить нити і вище ніс. В якісь мірі, ми знову зробили їх красиво”, – завершує Арестович.