Чотири відра супу на день і постійні бомбардування: той, хто вижив на “Азовсталі”, розповів, що там відбувається
Житель Маріуполя, працівник “Метінвесту” разом із сім’єю провів майже два місяці у бомбосховищі на “Азовсталі”. Він розповів, як сотням мирних громадян з дітьми вдавалося виживати у підземеллях заводу, як вони добували воду та їжу, переживали авіанальоти та бомбардування.
Як українські військові допомагали їм продуктами, ліками
Він спростував дані російських пропагандистів про те, що маріупольцям нібито військові не давали покинути завод. Також свідок розповів, як вони проходили так звану російську фільтрацію. Як їхали в колоні з порожніми автобусами, куди російські окупанти не дозволяли сідати сотням українців, які марно чекали на евакуацію на вулицях інших міст і сіл.
Ім’я співрозмовника ми не називаємо з метою безпеки його рідних, які ще залишилися на окупованій території.
Варили чотири відра супу та їли один раз на день
– Скільки часу ви провели на “Азовсталі”?
– Ми були там із 8 березня. Нас було п’ятеро – я з дружиною та дитиною, сестра дружини та мати. Ми заїхали туди через бомбардування в Маріуполі.
– У вас у Маріуполі збереглося житло?
– Частково житло у місті якесь збереглося. Будинки пошкоджені практично всі, одні зруйновані повністю, інші – частково, є побиті уламками. У нас будинок на чотири під’їзди. У сусідній під’їзд на 8-9 поверх був приліт та пробило плити. Наша квартира та наш стояк “живий”. На стояку, де знаходиться квартира бабусі, п’ять поверхів вигоріли, сусідній під’їзд залишився живим, а в третьому під’їзді – там було падіння авіаційної бомби – вже нічого немає.
– Як ви потрапили на “Азовсталь”?
– Ми 24 лютого виїхали з квартири за місто у напрямку Мангуша, у нас там дача. Так вийшло, що кілька днів ми побули там і пропустили момент, коли працювали Мелітополь і Токмак. Тобто вільного виїзду на Запоріжжя вже не було. Нам довелося 2 березня повернутися до міста. Ми оселилися у друзів у квартирі. Тоді вже у місті з’явилися блокпости та наші військові готувалися до оборони міста.
2-4 березня у Старому Криму вже точилися бої, російські війська були відкинуті. Але 4-5 березня вони активізувалися. Почався приліт авіації, обстріл, навколо все горіло. У кілька шкіл були влучення, вони теж горіли. Були випадки коли ми вночі прокидалися від прольоту літаків на низьких висотах. Усі схопилися, злякалися. І 8 березня вирішили перебиратися до повноцінного бомбосховища на “Азовсталь”, де я працюю.
Керівництво комбінату відкрило доступ на завод для працівників із сім’ями, з автомобілями для укриття у бомбосховищах.
– В яких умовах ви там були? Що було з водою, їжею, як ви там мешкали?
– Спочатку “Метінвест” робив запаси продовольства у своїх бомбосховищах. Плюс ще були запаси їжі у їдальнях, які є у кожному цеху. За рахунок цих продуктів ми пройшли до кінця березня.
– Що ви їли?
– Ми харчувалися щодня, варили чотири цебра супу на 70 жителів нашого бомбосховища. Спочатку піднімалися в цех і готували там. Потім 12 березня був перший приліт у цей цех, снаряд пробив стіну та пошкодив нашу машину, вона вже була не на ходу. 14 березня був ще один приліт, пробило дах, частково обвалився покрівля та ще 8-9 машин було заблоковано або пошкоджено. І з цього моменту ми перебралися готувати до підвалу бомбосховища, іншого виходу не було.
Далі з їжею нам уже допомагали військові. Кожні 3-4 дні приносили продукти – каші, крупи, консерви. За словами одного військового, на початку війни магазин “Метро” максимально вивіз свої запаси до притулку на території комбінату. За рахунок цього ми й трималися
Щодо води, то поки була електроенергія, керівництво комбінату дало вказівку накачати технічну воду у всі ємності. Набрали воду у всі бойлери, які були в цехах, її вистачало, щоби щось помити, помитися самим.
Також “Метінвест” вже кілька років забезпечує гарячі цехи питною газованою водою. По 1,5 л на особу за зміну. Цього року, на щастя, вони завезли її взимку. Її пили менше в холодну пору, тому утворився запас по кабінетах, складах. І ми почали ходити по приміщеннях та збирати цю воду у підвал. Отак і виживали. Коли в місті почався колапс із водою і люди як зомбі ходили під обстрілами та шукали воду, то у нас вона була.
Військові привозили памперси, харчування
– А з ліками?
– З ним було складніше. У когось були свої медикаменти із собою. Також ми пройшлися кабінетами, зібрали аптечки, переважно там були перев’язувальні матеріали, перекис водню. Дуже багатьом ще допомагали українські військові, що підвозили свої ліки. До кінця березня багато допомагали дітям. Привозили цукерки, цукати, для маленьких – памперси, харчування.
– А що було з медикаментами для людей, кому доводилося їх приймати постійно хворих?
– У нас у притулку таких не було. Я чув, що в інших сховищах були ті, кому потрібний був інсулін, але, як його добували, я не знаю. У нас ніхто не вмирав.
– А дітей було багато, скільки найменшому?
– У нас було 14-15 дітей, наймолодшій дівчинці близько півроку. Діти жили як і дорослі. Грали між собою за віком. То шумно було, то тихо, ганяли їх, щоби не шуміли. Ми просто відсиджувалися там, бо іншого виходу не було. У нас генератора не було, нам військові заряджали та привозили зняті з тепловозів генератори. Ми підключали лампочку. Бували дні, коли доводилося сидіти зі свічками. Діти, може, краще трималися, ніж дорослі. Дорослі більше переживали та нервувалися.
– Щодо обстрілів заводу, чи були серйозні руйнування, як часто були такі вибухи?
– Обстріл не припинявся. Стріляли з мінометів, корабельна артилерія, скидали авіабомби. Коли ми виходили на поверхню, то бачили багато касетних боєприпасів територією комбінату. Дуже сильно пошкоджено цехи комбінату. У нас було часткове обвалення даху, пізніше поряд скинули авіабомбу і було повне обвалення ділянки покрівлі цеху. Я бачив, як триповерхова будівля повністю склалася до підвалу. Таке міномет чи артилерія зробити не можуть, це лише бомба. Внизу був наполовину притулок, добре, що там ніхто не постраждав.
– Наскільки чути були всі ці вибухи бомб, снарядів?
– Чудово чули. Бомби – страшний удар. Якщо виходити з притулку, то чути прольоти літаків. Кажуть, що над “Азовсталлю” літали одночасно 10 літаків. І коли ви чуєте літак, то можете вже нікуди не бігти або вам пощастило, або ні. Коли він до вас летить, його не почуєте. Ви чуєте його, коли він від вас відлітає. Або він скинув бомбу – і через секунду вона вибухне, або не скинув. Тому сенсу бігати від них нема.
Обстріл там не припинявся. Якось були вдень сильні обстріли, потім начебто заспокоїлося. Але вночі дружині не спалося, знову почалися обстріли, і вона почала записувати їх. Виявилось, що стріляли кожні 5 хвилин. Трясеться будівля, трясеться земля, йде вібрація, шум. Усередині знаходилося армоване скло, за ним за системою вентиляції заходив звук усередину. Буває тихо-тихо, потім раз – і бавовна, всі злякалися. Один час, коли стріляють постійно, і ти години три-чотири у напрузі. А буває нема обстрілу, тиша, а потім раз – і удар.
Коли ще були бої на заводі Ілліча по сусідству, то стріляли і там, тому ми мали час затишшя. У мене донька на поверхню не піднімалася із 8 березня, вона сонечка не бачила. Ми, чоловіки, виходили, бо треба було пройтися поверхами, подивитися, чи є антисептики, бо з них можна зробити пальники, підігріти воду, плюс одяг знайти. І з того місця було видно завод Ілліча, як він горить та обстрілюється.
– Як багато на комбінаті таких сховищ?
– Загалом перед початком війни на території комбінату було 36 притулків. Вони були під адміністративно-побутовими корпусами. У кожному цеху в залежності від його розмірів та кількості людей було 2-3 притулки. Вони всі різні. У нас було глибше, а інші, свіжіші будівлі, всього на два сходові прольоти. В іншому цеху був притулок старий, 1946 року, на один проліт, ось там якраз усе й склалося від вибуху.
Люди могли вийти із заводу на свій страх і ризик
– Чи намагався хтось залишити бомбосховища і чи була така можливість?
– 20 березня частина людей виїхала своїми автомобілями. Залишилося три непошкоджені автомобілі, і люди на свій страх і ризик виїхали з території цеху, а потім із міста. Одна сім’я точно дісталася місця призначення, я з ним спілкувався. Про інших нічого не знаю. Решта не мала такої можливості. Може, хтось пішки і намагався вийти у перервах між обстрілами. Але тільки на лівий берег, бо на правий берег вже вийти було неможливо наприкінці березня – там було обвалено два мости.
І те, що нам розповідали на фільтрації, мовляв, з початку квітня завжди були режими тиші, припинення вогню і можна було вийти, чому ж ви не виходили, то це неправда. Перше повноцінне припинення вогню було 30 квітня, коли перших людей забрали разом із ООН. До цього нічого не було. В іншому притулку був мій колега, з яким ми працювали, я його питав. Він каже, що була тиша, ми тільки піднялися нагору, нам військові пригнали машину, щоб спробувати нас вивезти, а тут одразу приліт – і два військові зазнали поранень. То була середина квітня.
– Тобто, ніхто людей там не тримав, як це намагаються подати російські пропагандисти.
– Людей ніхто не тримав. Військові нам у всьому лише допомагали, приносили їжу, розказували інформацію. Люди вже самі вирішували, що робити. До того ж, ми розуміли, що вже в середині березня частина прохідних була замінована. Ми розуміли, що тримається лише “Азовсталь”, з усіх інших позицій наших військових вже почали вибивати. Дуже велике оточення. Тому ніхто нікого не тримав, як розповідає російська пропаганда, такого не було.
– Інформація ззовні вам якось надходила?
– Від військових. Жодного інтернету, зв’язку не було. У свій час на четвертому поверсі нашого цеху, біля одного віконця, пробивався зв’язок, коли ще були мінімальні обстріли, і люди піднімалися туди.
А потім, коли почалися обстріли цеху, ми перестали туди ходити. Там уже були постійні пошкодження, частково будівля горіла над нами, нам довелося її гасити, щоб вона не вигоріла повністю. Військові повідомляли, у кого якісь позиції. Розповіли, коли скинули бомбу на драмтеатр.
Росіяни не дають виїжджати українцям
– Коли ви вийшли звідти та їхали через місто, що ви бачили, як це сприйняли?
– Ми вийшли 1 травня, нас було семеро людей з нашого притулку, тих, хто наважився. І рушили до колони, куди нам вказали військові. Пішки дійшли до прохідної, вийшли на набережну та дійшли до автобусів. Нас зустріли російські військові, посадили до автобуса. Намагалися везти до Безіменного, але представник ООН сказав, що чекаємо на всіх людей і їхатимемо разом, окремо ніхто нікуди не їде.
Ми чекали. Зібралося три автобуси, і ми рушили. Дорогою їхали лівим берегом. Їхали російськими автобусами, бо українські в місто не пустили, щоб вони очі не мозолили. Нам спочатку військові говорили, що Східного мікрорайону Маріуполя немає, залишився лише напрям вітру. Насправді, ми якісь будівлі побачили. Десь були часткові ушкодження, десь повністю пошкоджені, а є такі, у яких лишилася одна стінка. У мікрорайоні Східний 9-поверхівки від Таганрозької вулиці повністю знищені, далі вже стоять будинки, що частково вигоріли.
– Як відбувалася фільтрація? Там були росіяни, що вони питали, чи пропонували їхати до РФ?
– Нас привезли до Безіменного. Червоний хрест та ООН пішли розмовляти із представниками російських військових. Вони сказали, що треба обов’язково проходити фільтрацію, потім нас розселятимуть і ми вибиратимемося у Запоріжжі.
Нас вивели, я пішов до одного намету, дружина з донькою – до іншого, ми взяли свої речі. Їх усі вивернули, переглянули. Довго розглядали телефони, усі контакти, месенджери. Ноутбук запускали, питали, чи є сторінка у ВКонтакті. Потім почався допит. Розділи до спідньої білизни, дивилися татуювання, синці, ушкодження. У дружини при доньці заглядали у труси, оглядали п’яти.
Запитували, де ви жили, як ви жили, кого ви знаєте, а скільки там військових, на якій техніці вони приїжджали, де вони розташовані? Чи знаєте когось із служби міста, СБУ, поліції? У другій кімнаті зняли відбитки пальців, долонь, знову питали, де і як жили, яке ставлення до державної влади, міської влади? Пропонували виїхати до Запоріжжя, “Л/ДНР” або вирушити до Росії. Але ви повинні розуміти, що там були ООН і Червоний хрест, це вперше було повноцінно зроблено.
Ті, хто раніше приватно приїхав, на своїх машинах, то вони чекали тиждень-півтора-два там. Нас не тримали, за день ми пройшли цю фільтрацію. Ми сиділи в автобусах, у туалет виходили у супроводі військових. О 22-й годині нас погодували і розселили по наметах, і о 6-й ранку вже поїхали до Запоріжжя.
Їхали у напрямку Новоазовська, там ухвалювали рішення, якою дорогою нас везти до Запоріжжя, возили потім заправитися. У нас була колона з 50 автобусів, 20 швидких, представники МНС Запоріжжя та російські військові. Вони повезли нас через Волноваху, ми зробили коло 140 км., щоб не заїжджати до міста. А картинку вони зробили гарну: три автобуси зайняті людьми, решта їдуть порожніми. Типу українці не хочуть виїжджати на неокуповану територію України.
Хоча дорогою ми заїхали до Мангуша, там посадили у два автобуси людей, які пройшли фільтрацію, до нас приєдналося 60 приватних машин. При цьому МНС сказали, що у місті перебувають близько 500 українців, які бажають виїхати. Нас не пустили до міста забрати цих людей.
Ми приїхали до Дмитрівки біля Бердянська і там заночували. Жінки та діти у школі, чоловіків залишили в автобусах. 3 травня рано вранці вирушили до Запоріжжя. Дорогою до Василівки теж стояло багато охочих людей поїхати, але нікому не дали можливості. В інших селищах було те саме. У результаті ми проїхали по дорозі повз 250-300 людей, які стояли біля дороги з речами. Червоний хрест та ООН намагалися розмовляти із російськими військовими, але нікого не дозволили забрати. Так і їхали: п’ять автобусів повних та 45 порожніх. Людей просто не випускали.
– Які ваші подальші плани?
– Ми вже залишили Запоріжжя. До Маріуполя ми не повертаємося. Усім, хто там ще залишився на зв’язку, говорю, виїжджайте, війна ще тягтиметься, але Маріуполь буде українським. Ми чудово бачимо, що діється у нас і в них, тому туди не можна повертатися. Я розповідав, як нас пропустили через фільтрацію. Але це було за представників ООН та Червоного хреста.
А як перевіряють людей, які їдуть самостійно, я навіть не уявляю. Там жодного закону та порядку немає. Там люди стоять зі зброєю та можуть робити все, що хочуть. З нами дві сестри йшли, одна з них – працівник поліції. Вона про це сказала, пройшла фільтрацію. Але ввечері до неї прийшли і сказали: “збирайся і йдеш”. За час перебування у Маріуполі їй надали статус учасника бойових дій. Через це її забрали та відвезли у невідомому напрямку, і що з нею, ми не знаємо. Її 15-річна сестра залишилася у таборі. Дзвонили батькам, щоб вони її забирали.
Моя думка: потрібно намагатися на постійній основі у ці фільтраційні табори заводити Червоний Хрест та ООН. Щоб були списки людей, хто перебуває у них у полоні, бо ми навіть цього не знаємо. Ото бачив інформацію, що 4-річну дівчинку випустили, а мати її залишилася там. Це “Азов” про це заявив. А скільки людей самі приїжджають і потім не виїжджають назад, ми ж про це не знаємо.
Я працівник “Метінвесту”, нас ніхто не звільняв, підприємство не ліквідовано. Шукатимемо роботу, думатимемо, як жити далі. Трохи переведемо дух, відпочинемо від цих постійних обстрілів і далі щось робитимемо. І треба тепер витягувати звідти військових, тих людей, завдяки яким ми там вижили. Вони герої, які своїм життям тримають усе це.