Дмитро з позивним Технік: “Мама і сестра досі не знають, що я в ЗСУ. Скажу після перемоги”
Історія війни – це не лише хроніки переміщення військ, а й історії людей, які після останньої мирної вечірки з друзями, дня волонтерства, вирішили піти на фронт.
Дмитру було лише 12, коли батьки з ним і сестрою тікали з окупованого Донецька. А останній місяць він боронив Україну на Харківщині.
-Як ви опинились на фронті і як прийшло це рішення?
-З початку війни так питання не стояло, а було питання, що робити далі, бо ми родина переселенців і були налаштовані однозначно. Я доїхав до Львова, поволонтерив один день, подивився на все і вирішив іти у військкомат. Походив по військкоматах, сказали, що наберуть пізніше, і я на день п’ятий-шостий повернувся до Києва і пішов у добровольчий батальйон. А в добровольчому батальйоні підписав контракт в ЗСУ і так опинився на фронті.
-Я знаю про вас лише два факти, що ви з Донецька і що вам 20 років…
-Так.
-Тобто вам було 12 років, коли почалась війна. Що найбільше запам’яталось дитині з того періоду?
-Самої війни я на сході не застав, тому що в день так званого референдуму – 11 травня 2014 – батьки нас вивезли з міста. І головне враження для мене – коли на головній площі був вивішений цей прапор так званої ДНР, і це було жахливе відчуття. Коли ми їхали з дому, я нічого не розумів, я не попрощався з друзями, і радів, що ми кудись їдемо.
Пам’ятаю, як ми зі страхом проїхали деенерівський блокпост, цих незрозумілих людей з автоматами, які обшукували нашу машину. І потім було ще одне яскраве враження, як після цього блокпоста ми побачили наш український БТР, з українськими солдатами, як ми раділи і плескали в долоні.
-У вас у Донецьку лишились родичі, друзі, чи вдавалось із ними після того спілкуватись?
-У нас в Донецьку лишився дідусь. Інші родичі переїхали спершу на Західну Україну, а потім за кордон. З друзями зустрічались, коли приїжджали в Київ.
-Як дідусю там?
-Йому там сумно, що не може з нами бачитись.
-Він ще чекає повернення в Україну?
-Так, звісно. В нас патріотична родина, і там він українською говорить, коли ніхто не чує.
-Ви зараз у складі батальйону “Стугна” і останній місяць ви були на Харківщині. Яка там ситуація і в яких завданнях був задіяний безпосередньо ваш батальйон?
-Ситуація на Харківщині, в принципі, контрольована ЗСУ. Наш батальйон був безпосередньо задіяний в диверсіях. Ми ходили в тил і заміновували шляхи відходу для росіян.
-Скільки вдалось знищити ворожої техніки?
-Три одиниці – один танк, один БТР і один Урал.
-Це все було під час звільнення Дементіївки?
-Так, крім Уралу. Він був знищений на іншому завданні. Тоді ми зайшли на 20 кілометрів у тил русні.
-Ого, що ж там таке було?
-Скоріше за все БК (боєкомплекти), але коптером було туди не долетіти, щоб подивитись.
-А як близько від вас біля Дементіївки були росіяни і чи була загроза контактного бою?
-Так, контактний бій міг бути, бо над нами літали міни, і росіяни були досить близько. Думаю, десь до кілометра було між нами.
-Як взагалі це відчуття, коли над тобою міни літають чи ворожа авіація?
-Якщо нема окопу, то відчуваєш небезпеку. А якщо є окоп, то звісно відчуваєшся спокійніше.
-У вас є ще одне цікаве відео на сторінці батальйону, де ви пишете, що насипаєте оркам по їхніх ізбах. Як близько ви були в той момент від Росії і яка мета було цього обстрілу?
-Ми мали їх спровокувати, щоб росіяни були змушені були задіяти техніку, яку ми мали знищити. З крайньої нашої позиції метрів 500 було, вже видно було росіян, які патрулюють кордон.
-Я так розумію, що ваш батальйон брав участь у звільненні кількох сіл. Як реагували люди на вас і в якому стані самі села?
-Я не можу сказати, бо я безпосередньо брав участь лише в диверсійних операціях. Там людей ми не зустрічали. А ті хлопці, які були при звільненні, то казали, що люди були дуже раді, пригощали, плакали.
-Зараз ви на ротації, а яким був ваш день солдата на лінії фронту?
-Дивіться, в нас не було безпосердньо позиції на лінії фронту, ми виїжджали на бойові завдання з Харкова, виконували завдання, і потім повертались до себе на базу. Якщо була якась стрілянина, могли десь перележати.
-Яка в Харкові була ситуація в ці дні?
-У першу ніч у Харкові проснувся від вибухів, обстріли були щодня. А по інфраструктурі, там кафе, супермаркети інше – з цим усім не було проблем.
-Я розумію, що в ЗСУ не все гаразд із забезпеченням. Як у вас із цим справи?
-В основному все отримуємо через волонтерів. Та ж форма, яку має забезпечити ЗСУ, в нас з 30 осіб є лише в трьох-чотирьох. Решта закуповували самі або допомогли волонтери.
-Можете розповісти про свій батальйон, бо зазвичай це досить різнорідне товариство підбирається. Десь професори, десь музиканти.
-Так і тут. Щоб потрапити добровольцем, треба було ще дуже постаратись. Наприклад, хлопців мого віку – 20 і 21 рік – нас тут п’ять. Один працював у Словаччині на заводі, інший був моряком на іноземному судні і повернувся, щоб захищати Україну. Є в нас і свій професор. І незважаючи на вік і посади, родину, він вирішив воювати.
-В основному це люди, які не мали бойового досвіду до 24 лютого?
-Так.
-А яке це співвідношення у відсотках?
-Ну, напевно, відсотків 20 мають у нас бойовий досвід.
-Я знаю, що у вас позивний Технік. Чому так?
-А в мене був магазин, який називався Tehnik Casual. Тому так.
-Тобто ви не по ремонту машин?
– Ні-ні. Це викликає великі непорозуміння, бо всі думають, що я маю щось робити руками.
-Ви згадали, що в 2014 найсильніше враження на вас справив прапор “ДНР”. А зараз, після 24 лютого, що вразило найсильніше?
-Напевно, все ж перший день, коли все було незрозуміло – куди тікати, що робити. В місці була паніка. Це було найскладніше.
-А у Львів ви виїхали тоді автомобілем чи потягом?
-Потягом, тоді ще не було таких черг, але хочеться подякувати співробітникам “Укразалізниці”, які пускали у вагон без квитків. Ішли назустріч усім. А коли їхали назад, то більшість вагонів була забита гуманітаркою, і провідники просили лишати місця для жінок і дітей. Нас підсадили до хлопців у купе, де нікого не було.
Ми допомогли ще тоді вивантажити гуманітарку. І було таке переосмислення ставлення до своєї нації, до людей, гордість через цю згуртованість, жертовність, підтримку.
-Чого найбільше не вистачає на війні?
-Морозива. … Морозива і звичайного життя. Згадуєш, як класно у Києві десь лежати, з дівчиною обійматись. Спокою цього не вистачає.
-Як часто спілкуєтесь із рідними і чи були перебої зі зв’язком, коли довго не могли про себе дати знати?
-Мама і сестра досі не знають, що я на війні. Не те, що вони не підтримують, але вони будуть сильно в шоці, тому я вигадую якісь історії і вони досі думають, що я волонтерю у Львові. З татом списуємось десь раз на день: “Привіт, синок, як ти”. “Та все добре”.
Проблем зі зв’язком в принципі не було, але якщо лежали десь на лінії, то вмикали “самольотік”, щоб росіяни не вичислили нас за координатами.
-Я, чесно кажучи, заскочена і вражена тим, що ви не сказали мамі про те, що пішли на війну. Коли плануєте їй сказати?
-Після перемоги! Бо так вона буде дуже переживати, і доведеться їй писати три рази на день і більше. А в неї проблеми з серцем. Тому краще скажу після перемоги.
-Чи розумієте ви, який наступний буде напрямок?
-Ні, поки не знаємо.