„Мамо, ми лише за огірками”: історія Ніни, яка навчить цінувати родинні стосунки та щирі моменти

Крізь тонкі фіранки ранкове світло обережно пробивалося в невелику кімнату. Ніна Григорівна вже давно прокинулася, але ще лежала, дивлячись на стелю. Щоденні справи чекали на неї, як завжди, але цього ранку серце билося трохи інакше. Завтра має приїхати її син із невісткою — довгоочікувані гості, яких вона не бачила вже більше року.

Останніми днями Ніна була зайнята: готувалася, прибирала, планувала, чим пригостити найдорожчих людей. В селі, де вона жила, приїзд рідних був справжнім святом. Вона навіть вирішила повісити нові фіранки, які берегла для Великодня. „Навіщо чекати? Нехай Андрійко побачить, як гарно у мене вдома,” — думала вона.

Наступного дня з самого ранку Ніна взялася за справи. Будинок сяяв чистотою, на плиті булькотів борщ, а улюблені котлети Андрія вже чекали на сковорідці. Вона не шкодувала ні часу, ні сил, аби зробити цей день особливим.

Коли годинник показував близько третьої, біля воріт зупинилася білосніжна машина. Ніна поспішила назустріч, розгублено заглядаючи у вікна автомобіля.

— Андрію, Юлю, як я рада вас бачити! А діти де? — вигукнула вона, обіймаючи сина.

— Мамо, діти вже дорослі, їм нецікаво їздити з нами, — усміхнувся Андрій.

Юля простягла букет яскравих квітів та торт.

— Це для вас, Ніно Григорівно.

— Дякую, діти. Ходімо до хати, я вже накрила стіл. Борщ зварила, котлетки твої улюблені, Андрійку, все чекає.

Але гості не поспішали сісти за стіл. Юля подивилася на годинник, а Андрій, опустивши голову, мовив:

— Мамо, вибач, ми до тебе тільки за огірками заїхали. Повз їхали, та й вирішили заскочити. Ми до друзів на шашлики.

У Ніни на мить відібрало мову. „За огірками… Лише за огірками…”

— Чаю хоча б вип’єте? — запитала вона, стискаючи руками край халата.

— Мамо, зрозумій, ми справді поспішаємо. Люди нас чекають. Ми скоро ще заїдемо, обіцяємо.

Андрій поклав на стіл кілька купюр і обійняв її.

— На, купи собі щось. Якщо щось потрібно — дзвони.

Ніна мовчки кивнула, провела їх до машини і сумно спостерігала, як авто зникає за поворотом.

Коли гості поїхали, Ніна повернулася до хати. Усе, що вона так старанно готувала, залишилося неторкнутим. У душі щось защеміло. „Який же борщ і котлети можуть зрівнятися зі шашликами?” — подумала вона, витираючи сльози.

На небі почали збиратися хмари. „Треба прибрати дрова, бо дощ піде,” — вирішила Ніна, важко зітхнувши.

Ця історія — не лише про розчарування. Вона нагадує нам цінувати тих, хто щиро нас чекає, хто вкладає всю свою душу в прості, але такі важливі моменти. А також нагадує, що часом навіть найменший жест може стати подарунком, якого чекають з нетерпінням.