Розпад РФ був би хорошим результатом війни проти України, навіть для росіян — Bloomberg
Вторгнення в Україну, яке влаштував Володимир Путін, показало світові, що «відроджена» Росія – обов’язково імперіалістична Росія. Це надихнуло нове життя у дискусії на тему «деколонізації» або «дефедералізації» РФ, щоб поховати її імперські амбіції та скоротити військову загрозу.
Розпад сучасної Росії за прикладом СРСР вважається можливим чи навіть бажаним результатом провального вторгнення в Україну.
Про це пише на сторінках Bloomberg Леонід Бершидський.
Дехто жалкує, що США не поставили таку мету в 1990-х роках, коли пострадянська Росія була в руїнах і не могла впоратися з крихітним регіоном, який хотів стати незалежним – із Чечнею.
Бершидський пише, що ці дискусії викликають в нього дежавю. Адже уявити поділ Росії на жменю нових державних утворень дуже легко, тим більше після того, як СРСР, здавалося б, розпався з такою легкістю.
У 2013 році російський письменник Володимир Сорокін, який найточніше передбачив піднесення фашизму в Росії, у своєму романі «Телурія» писав про Російську імперію так: «Якби вона, ця прекрасно-нещадна велетня в алмазній діадемі і сніговій мантії, благополучно впала в -го і розвалилася на кілька держав людського розміру, все було б цілком у дусі нової історії, а народи, утримувані царської владою, здобули б нарешті свою постімперську національну ідентичність і загоїлися вільно. Але все пішло інакше».
У «Телурії» Росія поділилася на переважно автократичні князівства «керованого розміру» після низки внутрішніх потрясінь. Але навіть Сорокін не розглядав програне вторгнення як пусковий механізм процесу розпаду РФ.
Проте поразка в Україні в сукупності з економічним тиском Заходу цілком реалістично може спровокувати економічну катастрофу на кшталт тієї, що запустила падіння СРСР. Вона може дати поштовх відцентровим тенденціям, задушенням яких Путін так пишався, збудувавши свою вертикаль влади.
Є багато причин, чому розпад федерації – це навіть для російського народу, особливо тих людей, які живуть у Росії. У певному сенсі Путін не просто запустив дискусію про поділ країни своєю безрозсудною атакою.
Він також уможливив цей процес з інтелектуального погляду, коли почав робити заяви про «історичну Росію», яка, на його думку, включає значну частину сучасної України.
Якщо можна обговорювати ядро російської держави замість країни в її сучасних межах, тоді можна і стверджувати, що це ядро набагато менше, ніж сучасна Росія. Особливо якщо відкинути всі імперські завоювання, серед яких і ті, що були здобуті до 1721 року, коли Росія офіційно стала імперією. Значна частина Сибіру входить у цю категорію.
Включення деяких територій до складу РРФСР, яка після смерті СРСР стала Російською Федерацією, була такою ж «катастрофою» радянських часів, як і державність найвищого рівня колишніх радянських республік, таких як Україна, Узбекистан чи Молдова.
Татарстан – саме такий випадок. Минулого року 55% школярів у Казані вказали татарську мову як свою рідну. Чи дійсно регіон, завойований Іваном Грозним у 1552 році, належить до ядра Росії? Хіба він прив’язаний до країни якось сильніше, ніж, наприклад, Казахстан? Багато місцевих жителів скажуть, що ні. Республіка Тива, що приєдналася до СРСР лише 1944 року, пережила низку сепаратистських заворушень у 1990-х.
Вона точно належить до історичного ядра Росії? А Дагестан, завойований на початку 19 століття, де менш як 4% школярів вивчають російську як рідну мову? Чи стали б усі ці республіки незалежними державами, якби комуністична влада СРСР призначила їх «союзними республіками», а не «автономіями» у складі Росії?
Усі ці питання дають їжу політикам у країнах, яких Росія вважає геополітичними ворогами. Розпалювання націоналістичних або антиколоніальних настроїв у РФ, ослабленої провальною війною, має сенс на кількох рівнях і навіть більше, ніж у 1990-х.
Прихід до влади у Москві агресивного, нераціонального лідера – це не теоретична загроза. Дуже легко уявити повторення такого сценарію. Найкращий спосіб захиститися від такої можливості – це військова та ідеологічна поразка Путіна.
Використання таких самих історичних аргументів, якими російський автократ виправдовує свої імперіалістичні амбіції, оберне його власну ідеологічну зброю проти нього.
Війна проти України показала, що російська армія не може забезпечити війська та битися ефективно на величезній українській території. Що робитиме Путін, якщо низка країн усередині ще більшої РФ раптом повстануть?
Можна стверджувати, що розподіл Росії насправді не позбавить її реваншистських можливостей почати збирати всі втрачені республіки знову. Загроза нікуди не зникне. Саме це вона зробила після більшовицького перевороту та Брест-Литовського світу.
І тепер вона знову намагається повернути контроль над сусідніми країнами після розпаду СРСР. Зменшена Росія не обов’язково залишиться у такому стані. Радикальні націоналісти та популісти після принизливого падіння країни отримають ще більше влади.
До того ж, у Росії все ще залишиться її ядерний арсенал. Але ті, хто розглядає «деколонізацію» Росії, не дивляться на століття наперед. Декілька десятиліть вистачить, щоб інтегрувати російських сусідів у західний світ та побудувати сильну оборону проти нових імперіалістичних атак.
«Як у росіянина у мене виникають важкі почуття від розмов про розчленування моєї країни, ніби Росія – це хворий на рак пацієнт, який непритомний лежить на операційному столі. І лише численні ампутації можуть зупинити розростання пухлини ще більше. Мені не подобається ідея, що єдиний для нас спосіб припинити бути загрозою для сусідів – це розпастись.
І я сподіваюся, що це не імперіаліст у мені протестує проти такої думки. Російська широкість та різноманітність – це основа нашої державності у сучасному розумінні. “Розумні розміри” – це не про нас. Але водночас на інтелектуальному рівні я розумію, що розпад Російської Федерації може піти на користь багатьом російським людям », – пише автор.
Борис Єльцин пропонував російським регіонам стільки суверенітету, скільки вони зможуть проковтнути. Путін же зміцнював свою «вертикаль», відновлюючи централізацію, що висмоктувала всю кров із російської периферії. Лише 23 з 85 російських регіонів не отримали федеральні субсидії цього року. І більшість їх населені етнічними російськими (Татарстан – виняток).
Це створює враження, що більшість провінцій, особливо ті, які мають відмінні національні ідентичності, будуть безпорадними, якщо їх від’єднають від центру. Але так працює система Путіна, яка висмоктує гроші з периферії, а потім “великодушно” повертає частину назад.
Економіст Російської академії наук Віктор Суслов виконав величезну роботу, з’ясовуючи, чому так відбувається. У 2018 році у своїй праці він разом із колегами стверджував, що російський Центральний федеральний регіон, що включає Москву, працює як чорна діра, поглинаючи на 35% більше ресурсів з інших регіонів, ніж повертає назад.
Сибір, Урал, Далекий Схід і Північний Захід (що включає Санкт-Петербург) – кожен із цих регіонів віддає на 10-13% більше, ніж отримує. Не дивно, що Суслов працює в Новосибірську – центрі одного з регіонів, з якого “великий московський насос” викачує всі соки.
Невідомо, чи можна домогтися справедливішого розподілу ресурсів, і навіть зупинки масової міграції людей, які йдуть грошима Москву, без радикальної децентралізації, і навіть повного розпаду РФ. Деякі російські регіони можуть навіть побудувати розумніші політичні системи замість московської квазімонархії. А може, їм це не вдасться, як показав досвід 1990-х років, коли регіональні «царки» стали більш авторирними, ніж Кремль.
На Уралі, у Сибіру та Далекому Сході непокірний дух першовідкривачів і колишніх каторжників досі живий. Омський художник Дамір Муратов створив прапор «Об’єднаних штатів Сибіру»: білі сніжинки на синьому фоні, а також зелені та білі смужки. І це більше ніж посилання на роботи Джаспера Джонса. Можна справді уявити країну, над якою було б піднято такий прапор.
« Я досі без надії сподіваюся, що демократія, кінець агресивного імперіалізму, рівний розвиток територій та справжня рівність між усіма етнічними групами можливі в сучасних російських кордонах. Втім, ця надія може бути не більш як атавізмом. Росія погано переносить свій розмір. Можливо, вона так ніколи і не навчиться », – визнає авторка.