Що робити батькам з підлітками, які нічого не хочуть. Шикарна стаття психолога — до прочитання обов’язкова

Spread the love

Добре, що про це пишуть!

Чому він нічого не хоче?

Катерина Дьоміна — психолог-консультант, фахівець з дитячої психології написала відмінну статтю, в якій відповідає на це, мабуть найбільш наболіле питання батьків.

Букв, звичайно, багато — однак вважаємо, що прочитати і перейнятися добре б всім батькам підлітків.

Це явище набрало чинності в останні років сім. Виросло ціле покоління молодих людей, які «нічого не хочуть». Ні грошей, ні кар’єри, ні особистого життя. Вони просиджують цілодобово за комп’ютерами, їх не цікавлять дівчата (хіба зовсім трохи, щоб не напружуватися).

Вони взагалі не збираються працювати. Як правило, їх задовольняє те життя, яке вже є — батьківська квартира, трошки грошей на сигарети, пиво. Не більше. Що з ними не так?

Сашу привела на консультацію мама. Відмінний 15-річний хлопець, мрія будь-якої дівчинки: спортивний, язик підвішений, не грубіянить, очі живі, словниковий запас не як у Еллочки-людожерки, грає в теніс і на гітарі. Основна скарга мами, просто крик змученої душі: «Ну чому він нічого не хоче?»

Подробиці історії

Що значить «нічого», цікавлюся я. Зовсім нічого? Або все-таки їсти, спати, гуляти, грати, дивитися кіно він хоче? Виявляється, Саша не хоче нічого робити зі списку «нормальних» справ для підлітка. Тобто

1. Вчитися;

2. Працювати;

3. Ходити на курси

4. Зустрічатися з дівчатами;

5. Допомагати мамі по господарству;

6. І навіть їздити з мамою у відпустку.

Мама в тузі і розпачі. Виріс здоровенний мужик, а користі від нього — як від козла молока. Мама все життя для нього, все тільки для його блага, собі у всьому відмовляла, бралася за будь-яку роботу, на гуртки водила, на секції дорогі возила, в мовні табори за кордон відправляла — а він спочатку спить до обіду, потім вмикає комп’ютер і до ночі в іграшки ганяє. А вона-то сподівалася, що він виросте, і їй стане легше.

Я продовжую питати. З кого складається сім’я? Хто в ній заробляє гроші? Які у кого функції?

Виявляється, Сашина мама давно одна, розлучилася, коли йому було п’ять років, «батько був такий же точно лежень, може, це генетично передається?». Вона працює, багато працює, адже їй доводиться утримувати трьох (себе, бабусю і Сашу), додому приходить до ночі, втомлена смертельно.

Будинок тримається на бабусі, вона і господарством займається, і за Сашею стежить. Тільки от біда — Саша зовсім від рук відбився, бабусю не слухається, навіть не огризається, просто пропускає повз вуха. Він ходить в школу, коли хоче, коли не хоче — не ходить. Йому загрожує армія, але, схоже, його це ні краплі не хвилює. Він не докладає жодних зусиль, щоб вчитися хоч трохи краще, хоча всі вчителі в один голос твердять, що голова у нього золота і здатності є.

Школа з елітних, державна, з історією. Але щоб в ній утримуватися, доводиться брати репетиторів з основних предметів. І все одно двійки в чверті, можуть і виключити.

По дому не робить нічого, зовсім, навіть чашку за собою не помиє, бабуся з ціпком змушена тягати важкі сумки з продуктами з магазину, а потім йому на підносику їжу до комп’ютера носить.

«Ну що з ним таке? — вже мало не плаче мама. — Я ж все життя йому віддала».

Хлопчик

Наступного разу я бачу Сашу одного. І правда, хороший хлопчик, симпатичний, модно і дорого одягнений, але не зухвало. Якийсь надто хороший. Якийсь він неживий. Картинка в журналі для дівчаток, гламурний принц, хоч би прищ де-небудь був, чи що.

Зі мною тримається дружелюбно, ввічливо, всім своїм виглядом демонструє відкритість і готовність співпрацювати. Тьху, я відчуваю себе персонажем американського серіалу для підлітків: головний герой на прийомі у психоаналітика. Хочеться сказати що-небудь матом. Гаразд, згадаємо, хто тут профі. Ви не повірите, він практично слово в слово відтворює мамин текст. 15-річний хлопець каже, як шкільна вчителька: «Я лінивий. Моя лінь заважає мені добиватися цілей. І ще я дуже незібраний, можу в одну точку уп’ястися і сидіти так годину».

А сам-то чого хочеш?

Та нічого особливого не хоче. У школі нудно, уроки дурні, хоча вчителі класні, найкращі. Друзів близьких немає, дівчини теж немає. Планів немає.

Тобто він не збирається ощасливити людство будь-яким з 1539 способів, відомих цивілізації, він не планує стати мегазіркою, йому не потрібно багатство, кар’єрний ріст і досягнення. Йому взагалі нічого не потрібно. Спасибі, у нас все є.

Потихеньку починає вимальовуватися картина, не скажу, щоб дуже несподівана для мене.

Приблизно з трьох років Саша займався. Спочатку підготовкою до школи, плаванням і англійською мовою. Потім пішов в школу — додався кінний спорт.

Зараз, крім навчання в математичному ліцеї, він ходить на курси англійської, на дві спортивні секції і до репетитора. У дворі не гуляє, телик не дивиться — немає часу. У комп’ютер, на який так скаржиться мама, грає тільки в канікули, та й то не кожен день.

Чому він нічого не хоче?

Формально всі ці заняття були добровільно обрані Сашком. Але коли я питаю, чим би він хотів займатися, якби не треба було вчитися, він говорить «грати на гітарі». (Варіанти, почуті від інших респондентів: грати в футбол, грати на компі, нічого не робити, просто гуляти). Грати. Запам’ятаємо цю відповідь і рушимо далі.

Що з ним таке

Знаєте, у мене таких клієнтів буває в тиждень людини по три. Практично кожне звернення з приводу хлопчика у віці від 13 до 19 років саме про це: нічого не хоче.

У кожному такому випадку я бачу одну і ту ж картину: активна, енергійна, амбіційна мама, відсутній тато, будинок або бабуся, або няні-домогосподарки. Найчастіше все-таки бабуся.

Сімейна система спотворена: мама займає роль чоловіка в будинку. Вона годувальник, вона ж приймає всі рішення, контактує із зовнішнім світом, захищає, якщо потрібно. Але вдома її немає, вона в полях і на полюванні.

Вогонь у вогнищі підтримує бабуся, тільки у неї немає важелів влади по відношенню до їх «загальної» дитини, він може і не послухатися, і нагрубіянити. Якби це були мама з татом, тато прийшов би ввечері з роботи, мама б йому поскаржилася на неналежну поведінку сина, тато б йому накостиляв — і вся любов. А тут поскаржитися можна, а накостиляти немає кому.

Мама намагається дати синові все-все: наймодніші розваги, найпотрібніші розвивалки, будь-які подарунки і покупки. А син не щасливий. І знову і знову звучить цей приспів: «нічого не хоче».

А у мене через деякий час починає просто свербіти всередині питання: «А коли йому хотіти щось? Якщо за нього вже давно мама все відхотіла, відмріяла, розпланувала і зробила ».

Ось коли малюк п’яти років сидить вдома один, катає по килиму машинку, грає, гарчить, дзижчить, будує мости і фортеці — в цей момент у нього починають проявлятися й визрівати бажання, спочатку смутні і неусвідомлені, які поступово формуються в щось конкретне: хочу велику пожежну машину з чоловічками. Потім він чекає з роботи маму чи тата, висловлює своє бажання і отримує відповідь. Зазвичай: «Потерпи до Нового року (дня народження, зарплати)».

І доводиться чекати, терпіти, мріяти про цю машину перед сном, передчувати щастя володіння, уявляти собі її (поки ще машину) у всіх деталях. Таким чином дитина вчиться контактувати зі своїм внутрішнім світом в частині бажань.

А як було у Саші (і у всіх інших Саш, з якими я маю справу)? Захотів — написав мамі есемеску, відправив — мама замовила через Інтернет — ввечері привезли.

Або навпаки: навіщо тобі ця машина, у тебе уроки не зроблені, ти прочитав дві сторінки логопедичного букваря? Раз — і обірвали початок казки. Усе. Мріяти більше не виходить.

У цих хлопчиків і правда все є: новітні смартфони, останні моделі джинсів, поїздки на море чотири рази на рік. А ось можливості просто байдикувати у них немає. Тим часом нудьга — як там не є творчий стан душі, без неї неможливо придумати собі заняття.

Дитятко має скучити і занудьгувати, щоб з’явилася потреба рухатися і діяти. А він позбавлений навіть елементарного права вирішувати, їхати йому на Мальдіви чи ні. Мама вже все за нього вирішила.

Що кажуть батьки

Спочатку я протягом досить тривалого часу слухаю батьків. Їхні претензії, розчарування, образи, здогадки. Починається завжди з скарг на кшталт «ми для нього все, а він у відповідь — нічого». Перерахування того, що саме «для нього все», вражає. Про деякі речі я дізнаюся вперше. Мені, наприклад, і в голову не приходило, що 15-річного хлопчика можна водити в школу за ручку. І до сих пір вважала, що межа — це третій клас. Ну четвертий, для дівчаток.

Але виявляється, що тривоги і страхи мам штовхають їх на дивні вчинки. А раптом на нього нападуть погані хлопці? І навчать його поганому (курити, лаятися поганими словами, брехати батькам; слово «наркотики» найчастіше не вимовляється, тому що дуже страшно).

Часто звучить такий аргумент, як «Ви ж розумієте, в який час ми живемо». Якщо чесно — не дуже розумію. Мені здається, часи завжди приблизно однакові, ну, крім зовсім вже важких, наприклад, коли війна йде прямо в вашому місті.

У мій час ходити дівчинці 11 років одній через пустир було смертельно небезпечно. Так ми і не ходили. Ми знали, що не треба туди ходити, і дотримувалися правил. І маніяки сексуальні були, і в під’їздах іноді грабували.

А ось чого не було — це вільної преси. Тому кримінальне зведення люди дізнавалися від знайомих знайомих, за принципом «одна бабка сказала». І, пройшовши через безліч ротів, інформація ставала менш лякаючою і більш розмитою. Типу викрадення людини інопланетянами. Всі чули, що таке буває, але ніхто не бачив.

Коли ж це показують по телевізору, з подробицями, крупним планом, це стає тією реальністю, яка тут, поруч, в твоєму домі. Ти бачиш це на власні очі — але ж зізнайтеся, більшість з нас жодного разу в житті не бачили самі жертву розбійного нападу?

Людська психіка не пристосована до щоденного спостереження смерті, особливо насильницької. Це завдає сильну травму, а захищатися від неї сучасна людина не вміє. Тому, з одного боку, ми начебто більш цинічні, а з іншого — не відпускаємо дітей гуляти на вулицю. Тому що небезпечно.

Найчастіше такі безпорадні і мляві діти виростають у тих батьків, які з раннього дитинства були самостійними. Занадто дорослі, занадто відповідальні, занадто рано надані самі собі.

З першого класу приходили додому самі, ключ на стрічці на шиї, уроки — самі, поїсти розігріти — самі, в кращому випадку батьки ввечері запитають: «А що у тебе з уроками?». На все літо або в табір, або до бабусі в село, де теж особливо не було кому стежити. А потім ці діти виросли, і трапилася перебудова.

Повна зміна всього: життєвого укладу, цінностей, орієнтирів. Є від чого нервувати. Але покоління адаптувалося, вижило, навіть стало успішним. Залишається тривога, яка витіснена і старанно не помічена. І тепер вся в повному обсязі обрушилася на голову єдиного чада.

А звинувачення чаду пред’являються серйозні. Батьки геть відмовляються визнавати свій внесок в його (чада) розвиток, вони тільки гірко нарікають: «Ось я в його роки …».

«Я в його роки вже твердо знав, чого хочу від життя, а він в 10-му класі тільки іграшками цікавиться. Я з третього класу сама уроки робила, а він у восьмому не може за стіл сісти, поки за руку не підведеш. Мої батьки навіть не знали, яка у нас програма з математики, а мені зараз доводиться кожен приклад з ним вирішувати»

Все це вимовляється з трагічною інтонацією «Куди котиться цей світ?». Неначе діти повинні повторювати життєвий шлях батьків.

У цей момент я починаю питати, а якої саме поведінки вони хотіли б від своєї дитини. Виходить досить кумедний список, ніби як портрет ідеального чоловіка:

1. Щоб робив все сам;

2. Щоб беззаперечно слухався;

3. Проявляв ініціативу;

4. Займався в тих гуртках, які стануть в нагоді потім в житті;

5. Був чуйним і турботливим і не був егоїстом;

6. Був більш наполегливим і пробивним.

На останніх пунктах мені вже сумно. Але і мамі, яка складає список, теж сумно: вона помітила протиріччя. «Я хочу неможливого?» — сумно запитує вона.

Так, як не шкода. Або спів, або танці. Або у вас слухняний, на все згоден відмінник-ботанік, або енергійний, ініціативний, пробивний трієчник. Або він вам співчуває і підтримує, або мовчки киває і йде повз вас до своєї мети.

Звідкись взялася ідея, що, правильно займаючись з дитиною, можна якимось чарівним чином захистити її від усіх прийдешніх бід. Як я вже говорила, користь від численних розвиваючих занять досить відносна.

Дитина пропускає дійсно важливий етап в розвитку: гри і відносини з однолітками. Хлопчики не навчаються самі придумувати собі гру, заняття, не відкривають нові території (адже там небезпечно), не б’ються, не вміють збирати навколо себе команду.

Дівчата нічого не знають про «жіноче коло», хоча з творчістю у них трохи краще йдуть справи: все-таки дівчаток частіше віддають в різні рукодільні гуртки, та й «забити» потребу в соціальному спілкуванні у дівчаток важче.

Крім дитячої психології я по старій пам’яті займаюся ще й російською мовою і літературою зі школярами. Так ось в гонитві за іноземними мовами батьки зовсім упустили рідну російську мову.

Словниковий запас у сучасних підлітків як у Еллочки-Людожерки — в межах сотні. Зате гордо заявляється: дитина вивчає три іноземні мови, включаючи китайську, і все з носіями мови. А прислів’я діти розуміють буквально («Без праці не виловиш і рибку зі ставка» — це про що?» — «Це про риболовлю»), словотвірний розбір робити не можуть, складні переживання намагаються пояснювати на пальцях. Тому що мова сприймається в спілкуванні і з книг. А не під час уроків і спортивних занять.

Що кажуть діти

«Мене ніхто не слухає. Я хочу ходити зі школи додому з друзями, а не з нянею (шофером, супроводом). У мене немає часу, щоб дивитися телевізор, немає часу грати на компі.

Я жодного разу не був в кіно з друзями, тільки з батьками і їх знайомими. Мене не пускають в гості до дітей, і до мене ніхто не міг приходити. Мама перевіряє мій портфель, кишені, телефон. Якщо я затримуюся в школі хоча б на п’ять хвилин, мама відразу дзвонить».

Це текст не першокласника. Це учні 9-го класу говорять.

Дивіться, скарги можна розділити на дві категорії: порушення кордонів («перевіряє портфель, не дає одягнути те, що я хочу») і, умовно кажучи, насильство над особистістю («нічого не можна»). Таке враження, що батьки не помітили, що їхні діти вже виросли з памперсів.

Можна, хоча і шкідливо, перевіряти кишені у першокласників — хоча б для того, щоб не випрати ці штани разом з жуйкою. Але до 14-річної людині добре б уже входити в кімнату зі стуком. Не з формальним стуком — постукав і увійшов, не чекаючи відповіді, а поважаючи його право на особисте життя.

Критика зачіски, нагадування «Іди помийся, а то від тебе погано пахне», вимога одягнути теплу куртку — все це сигналізує підлітку: «Ти ще маленький, у тебе немає права голосу, ми самі за тебе все вирішимо». Хоча ми всього лише хотіли вберегти його від застуди. І він дійсно погано пахне.

Не можу повірити, що залишилися ще такі батьки, які не чули: для підлітка найважливіша частина життя — спілкування з однолітками. Але це означає, що дитина виходить з-під батьківського контролю, батьки перестають бути істиною в останній інстанції.

Творча енергія дитини блокується таким чином. Адже якщо йому заборонено хотіти того, що йому дійсно потрібно, він відмовляється від бажань взагалі. Подумайте, як це страшно — нічого не хотіти. А навіщо? Все одно не дозволять, заборонять, пояснять, що це шкідливо і небезпечно, «йди краще уроки роби».

Наш світ далеко не ідеальний, він справді небезпечний, в ньому існує зло і хаос. Але ми якось живемо в ньому. Дозволяємо собі любити (хоча ось вже це — авантюра з непередбачуваним сюжетом), міняємо роботу і житло, переживаємо кризи всередині і зовні. Чому ж ви не дозволяєте своїм дітям жити?

У мене є підозра, що в тих сім’ях, де виникають подібні проблеми з дітьми, батьки не відчувають своєї безпеки. Їхнє життя дуже напружене, рівень стресу перевищує адаптаційні можливості організму. І так хочеться, щоб хоча б дитина жила в спокої і гармонії. А дитинка не хоче спокою. Їй потрібні бурі, звершення і подвиги. В іншому випадку чадо лягає на диван, відмовляється від усього і перестає радувати око.

Що робити

Як завжди: обговорювати, складати план, дотримуватися його. Для початку згадайте, чого просила ваша дитина раніше, а потім перестала. Я абсолютно впевнена, що годинна щоденна «абсолютно марна» прогулянка з друзями — необхідна умова для психічного здоров’я підлітка.

Ви здивуєтеся, але безглуздо «дивитися в ящик» (перегляд музичних і розважальних каналів) потрібно для наших дітей теж. Вони входять в подобу трансу, медитативний стан, під час якого дізнаються щось про себе. Не про артистів, зірок і шоу-бізнес. Про себе.

Те ж саме можна сказати про комп’ютерні ігри, соціальні мережі, телефонні розмови. Це страшно бісить, але треба пережити. Можна і потрібно обмежувати, вводити якісь рамки і правила, але тотально забороняти внутрішнє життя дитини — злочинно і недалекоглядно.

Не вивчить цей урок зараз — накриє потім: кризою середнього віку, моральним вигоранням в 35, небажанням приймати на себе відповідальність за сім’ю і т. д.

Тому що недограв. Недотинявся безцільно вулицями. Не подивився вчасно всі тупі комедії, не поржав над Бівіс і Баттхед.

Я знаю одного хлопчика, який доводив батьків до сказу тим, що годинами валявся в своїй кімнаті і стукав тенісним м’ячиком в стіну. Тихенько, не сильно. Їх дратує не стукіт, а те, що він нічого не робить. Зараз йому 30, він цілком справний мужик, одружений, працює, активний. Йому потрібно було в 15 років побути у своїй шкаралупі.

З іншого боку, як правило, ці діти катастрофічно недовантажені життям. Все, що вони роблять — вчаться. Не ходять в магазин за продуктами для всієї родини, не миють підлогу, не чинять електроприлади.

Тому я давала б їм більше свободи всередині і обмежувала зовні. Тобто ти сам вирішуєш, у що ти одягнеш і чим будеш займатися окрім навчання, але при цьому — ось список домашніх справ, приступай. До речі, хлопчики відмінно готують. І прасувати вміють. А важкості тягають як.

Джерело