«Я побачив, як моя мати горить». 15-річний юнак дивом врятувався з Чернігова

Російські окупанти дозволили людям на двох автомобілях покинути населений пункт, знаючи про міни на шляху. Про це Андрій розповів «Радіо Свобода».

«24 лютого я спав. Мене розбудила мати зі словами: «Почалася війна». Потім почув сирену за вікном, взяв телефон і один светр, касетний плеєр. Швидко зібралися і поїхали в Іванівку, за 10-15 км від Чернігова», ‒ каже Андрій.

Тато Андрія ‒ Анатолій ‒ одразу ж, як почув перші вибухи у Чернігові, повіз свою родину в село Іванівка у заміський будинок, щоб бодай трішки далі від міста. А сам повернувся, бо служить у Теробороні.

У цей день снаряд залетів на подвір’я родини в Іванівці, пошкодивши паркан, будинок. Російські військові стріляли по дверях хати. Андрій з мамою і двоюрідним братом ховались від вибухів у підвалі.

«Ми почули, що на наше подвір’я заїжджає танк чи БТР, почались постріли. Вони вистрілювали у наші двері, будинок, потім по літній кухні, кричали, зайшли у підвал. Вони нам погрожували закинути гранату, забрали наші телефони, перевірили контакти, поламали сім-карти, а потім прикладами побили телефони. Наша хата була повністю розгромлена. Нас повели ночувати до сусідів. Оскільки стіни тонкі, то ми чули вночі, як вони трощили хату, як саранча все виїдали. Танками їздили довкола будинку», ‒ розповідає Андрій.

Втім, каже, це ще не було найстрашніше, що йому довелось пережити. Друг батька домовився з росіянами вивезти машиною людей, далі від «руского міра». Два автомобілі виїхали у бік Чернігова. Проїхавши кілька хвилин, підірвались на міні. В автомобілі, в якому їхав Андрій, вижив він і ще двоє людей, троє загинули.

«Це найгірша частина того, що сталося. Росіяни знали, що дорога замінована і спеціально нас випустили. Я лежав на дорозі, подивився назад і побачив, як лежить моя мати, горить, вона була ще жива. Рухалась її нога.

Я був у шоці, почув артпостріли і зрозумів, що з головної дороги краще мені зійти. Почав повзти і зрозумів, що у мене зламана ліва ключиця, я не міг опиратися на руку. Підповз до паркану чужого будинку, сів і відчув, що щось тече з вух. Там була кров. Поруч ще більше чулись постріли.

Я заповз до чужого двору. Хотів відчинити дворі, але хата була зачинена. Намагався сконцентруватись і відчув біль у нозі, шалений. Якби не люди з села Калачівка, де ми підірвались, ми б з братом просто померли від холоду. Я був у шкарпетках, без шапки, в обгорілих капцях. Мої берці вкрали російські військові ще в хаті.

Люди, які жили через дорогу, прийшли і на простирадлах нас забрали до себе, вкрили, викликали швидку, але вона не приїхала, це зрозуміло. Приїхали військові Тероборони і довезли нас до в’їзду у Чернігів. Там підібрала швидка», ‒ пригадує страшний день війни Андрій.

Внаслідок вибуху міни у хлопця контузія, перелом ключиці, склепіння черепа, вибуховий перелом п’яткової кістки лівої ноги, перелом гомілкової кістки правої ноги. Медики обласної лікарні Чернігова оперували Андрія у підвалі під постійним бомбардуванням, у жахливих умовах при температурі мінус 10.

Лікарі врятували йому ногу. Після операції одразу ж тато відвіз його в Чернігові у квартиру, адже місць у лікарні не було. Батько п’ять днів надавав синові медичну допомогу, а коли температура знизилась, стан хлопця стабілізувався, вирішив вивезти його з Чернігова до Львова. Зараз Андрій проходить лікування у Львові і намагається психологічно дати собі раду.