«Знали, коли впасти та молитися». Художниця розповіла, як вибиралася із Гостомеля 15 днів

Українка з Гостомелю розповіла, як опинилася у пастці на дачі та евакуювалася до Києва, перебуваючи на території воєнних дій 15 днів. Дівчина разом із сином, матір’ю та кішкою ховалася від обстрілів під лавками в сауні та проїхала моторошний шлях по трасі повз розбиті авто та блокпости.

Дизайнер інтер’єрів та художниця Олена Труньова 4 квітня розповіла на своїй сторінці у фейсбуці , як евакуювалася з дачі поряд із Гостомелем до Києва.

За словами українки, після початку військової операції, 24 лютого, та отримала дзвінок від брата з Одеси – чоловік попросив сестру виїхати з Гостомеля до будинку до мами у дачному кооперативі «Озера 15», що знаходиться за сім кілометрів від селища.

Олена разом із сином Іваном та сіамською кішкою сіли в машину – дорогою на дачу дівчина заїхала в магазин за продуктами, але розплатитися по банківській карті не вийшло, як і заправитися бензином. Поряд із заправками художниця побачила великі черги з машин – власники авто чекали, коли запрацюють насоси.

Картина складалося не найкраще, бензобак напівпорожній, далеко не поїдемо, продуктів дуже мало. Перші почуття – тривога, розгубленість і надія, що скоро закінчиться.

У будинки поряд почали приїжджати сусіди – люди намагалися втекти від обстрілу, але, за словами Олени, потрапили у пастку.

Дачне селище стало зоною бойових бойових дій на підступах до Києва.

Як розповіла авторка посту, об 11:30 цього ж дня поряд із Гостомелем розпочався бій.

“Моторошне почуття тваринного страху. У цей момент розпочалася стрілянина, полетіли винищувачі, їх збивали українські ППО. З боку аеродрому валив густий чорно-синій дим. Це було як у кіно, неможливо було повірити у реальність того, що відбувається”, – розповідає Олена.

Спочатку Олена разом із сім’єю ховалася від обстрілів у підвалі сусідів. Через вогкість, тісноту та холод у підвальному приміщенні художниця вирішила ховатися у власному будинку – під лавками в сауні де не було вікон.

“Постелили на підлогу ковдри і спали в одязі, щоб будь-якої миті можна було вибігти з будинку під час пожежі або руйнування від снаряда. Зовнішні двері не зачиняли, щоб їх не заклинило під час вибуху”, – пише Олена.

Наступного дня українка дізналася про вибух мостів через річку Ірпінь, яка відокремлювала «Озера 15» від Києва. Сім’я виявилася заблокованою поряд із територією, на якій точилися бої – у поселенні відключили електрику.

Сусіди об’єдналися, щоб разом готувати їжу, грітися у будинках із камінами та добувати воду. За словами дівчини, ракети летіли над дачним селищем – 26 числа Олена побачила один з снарядів, що не розірвалися, поряд з будинком.

“Ракета дивом не зачепила сусідську машину, яка була під зав’язку заправлена ​​бензином та газом. Тоді я зрозуміла, що нас охороняють ангели і ми обов’язково повинні вижити”, – каже дизайнерка.

Щоб прогодувати сім’ї, сусіди Олени відкрили один із магазинів – люди вишикувалися в чергу за продуктами, присідаючи та притискаючись до паркану під час вибухів. Бої не припинялися – художниця разом із мамою та сином вивчили звуки роботи військової техніки, почали розуміти, звідки, куди і як близько летить снаряд.

“Ці знання нам допомагали виживати. Знали, коли треба присісти, коли впасти на землю і повзти в укриття, коли ховатися в будинку і молитися, а коли можна і подихати свіжим повітрям під звуки бою, що далеко йде <…> Вночі ми бачили, як горять будинки і їх звичайно ніхто не гасив. Жахливе почуття безпорадності, адже там могли бути люди”, – пише Олена.

Сусіди утворили компанію «Бойові друзі» – люди підтримували одне одного, разом їли, заряджали телефони від заведеної машини. За словами Олени, спочатку війська не заходили в глибину поселення, але приблизно через тиждень ситуація змінилася.

“У наш будинок увірвалися солдати, двері були не зачинені, тому її не вибивали. Ми сховалися в сауні на підлозі під лавкою, підібгавши ноги під себе, і нас не побачили, але по всіх кімнатах щось шукали, відчиняли всі шафи розкидаючи речі. Не зрозуміло, що шукали, можливо, не нас, але знати не хотілося. Було дуже страшно”, – продовжує Олена.

Як розповіла авторка поста, на вулицях можна було побачити кров, а в полях – трупи.

Трупи іноді вивозили на величезній військовій вантажівці, але сусідські сміливі чоловіки після бою іноді виходили в поле і казали, що трупами всіяно все навколо.

Евакуацію з Гостомелю було призначено на 9 березня. Після ракетного удару, під який потрапила дівчина разом із сусідом, та вирішила їхати з «Озера 15».

“Я за кермом, у машині мама, син Іван, сусідка Оля, моя бойова подруга Ксюша, її собака Джордж та моя кішка Груня. Ще троє наших бойових друзів Андрій, Саша та Паша провели нас до виїзду з дач і залишилися, бо в новинах сказали, що евакуювати будуть лише жінки, діти та чоловіки старші 60 років”, – пише авторка.

Години, проведені на трасі дорогою до Києва, Олена називає «найстрашнішими і найнебезпечнішими» у її житті. Ніхто із сусідів, з ким художниця домовлялася евакуюватися, не наважився – дівчина прикріпила до авто шматок білого простирадла із написом «Діти», пасажири тримали в руках білі прапори.

Траса була усіяна уламками снарядів та незрозумілого залізного сміття, схожих на деталі від якоїсь техніки.

За кілометр траси Олена побачила військових зі зброєю – чоловіки перевірили багажник та забрали телефони всіх пасажирів. Один із смартфонів дівчина сховала під синіння. За словами художниці, після блокпосту на дорозі стояли розбиті авто та військова техніка. Під’їжджаючи до призначеного місця для евакуації, сім’я побачила чергу з машин.

“Багато людей йшли пішки з дітьми, тягли в руках свої речі, якусь стареньку паралізовану жінку везли в садовій тачці”, – пише Олена.

Люди почали передавати ланцюжком інформацію про відміну евакуації. За словами Олени, незабаром почалася стрілянина, перехрестя до дачі було підірвано.

На перехрестя, звідки ми приїхали, потрапив снаряд, і там утворилося стовпотворіння машин. Назад шляху вже не було. Більшість будинків на цій вулиці вже були зруйновані або згорілі.

Художниця побігла вулицею у пошуках вцілілого будинку – сім’ю та сусідів Олени прийняли незнайомі люди.

Ми залишилися ночувати в сім’ї в будинку, вісім чоловік, три собаки і три коти. Лягли хто де знайшов собі містечко, на дивані, на кріслі на підлозі, накрилися пледами. Всю ніч йшов жахливий бій. Заснути було неможливо, небо світилося від вибухів, з вікна видно було, як горять сусідні будинки.

Наступного дня дівчина знову спробувала евакуюватись – на вулицях почали збиратися машини.

“По обличчях людей було видно, що вони розгублені, налякані, жах та паніка в очах. Деякі жінки мали істерику, плакали діти”, – розповідає Олена.

Хтось із людей сказав, що треба кидати машини та йти пішки через переїзд, але Олену цей варіант не влаштував. Автор поста помітила дві машини, які їдуть у зворотному напрямку – чоловіки за кермом пояснили, що знають, як об’їхати зруйновану ділянку дороги. Колона з п’яти машин рушила центральною вулицею Гостомеля.

У будинку Олени, за її словами, було вибито вікна, частину фасаду будівлі пошкодили снаряди.

По дорозі не було жодного цілого будинку, магазини, що згоріли, вибиті вікна, двері, розбита військова техніка, розірвані танки на кілька частин.

Авто стікалися до колони одне за одним – Олена разом із іншими українцями проїхали через Гостомель, Бучу та Ворзель.

“Ми всі обіймалися, посміхалися і мало не плакали. Ми спромоглися, ми це зробили! Протягом усього шляху, побачивши солдатів на блокпостах, ці відважні чоловіки виходили з машин з піднятими руками і просили нас пропустити. Я не знаю які чарівні слова вони застосовували, але нас скрізь пропустили, адже ми не їхали узгодженим зеленим коридором, а вибрали якийсь інший шлях, не дочекавшись однієї спільної колони”, – пише Олена.

У Києві Олену та її родині дав притулок друг у готель, де розміщувалися українські солдати. Вперше за 15 днів дівчина прийняла душ та спала на ліжку. Художниця зазначила, що за два тижні жодного разу не плакала, намагаючись зберегти тверезий розум. Мама Олени, син і кішка сміливо пережили бомбардування і не піддалися паніці.

Вже 11 березня дівчина вирушила до Львова, щоб перетнути угорський кордон і доїхати до німецького міста Штутгарт до старшого сина.

“Ми приїхали до Штутгарта з паспортами, ноутбуком, кішкою і в тому, що вибігли з дому 9 березня, нічого не встигла з собою взяти. Але я привезла найцінніше, що у мене є, я привезла свою сім’ю”, – резюмувала Олена.